Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том V

інфекції поновлюється. Хіба це не важливо для медицини? Треба тільки остаточно вивчити вплив різних хвиль на окремі бактерії — на збудників хвороб…

— Стоп! — втрутився Петро. — Звісно, все це поки що остаточно не перевірено, і наш Сашко дещо фантазує, хоч я й повинен сказати, що фантазує він в межах суворих наукових припущень. Спасибі, Сашко! Додам, що саме в такий спосіб і працювали ми на генераторі ультракоротких хвиль, вивчаючи оці можливості. Але тепер справа змінилася, бо нам пощастило ввести в дію генератора ще й вплив інфразвуку. Саме про це я й хочу вам дещо сказати… Прошу слухати уважно, бо саме вплив інфразвуку і є сьогодні найважливішою ділянкою нашої праці. Отож, насамперед, що таке інфразвук?..

Петро на мить спинився, задоволено відзначаючи, як зацікавлено звернулися на нього погляди присутніх: справді ж, для них розповідь про інфразвук була цілком невідомою галуззю наукової роботи. А що й казати про взаємодію міліметрових радіохвиль і інфразвукових коливань?..

Так, усього цього не знали його нові слухачі, але ж наші читачі, які з попереднього викладу дивної, але правдивої історії про надзвичайне відкриття Олд-Боя, про генератор міліметрових радіохвиль, який він сконструював і який впливав на піддослідні об’єкти й короткохвильовими, і інфразвуковими коливаннями, вже дізналися про характер і зміст цієї роботи. Отож ми не повторюватимемо цього, хоч імпровізована лекція Олд-Боя й була, напевно, дуже цікава і повчальна для його слухачів з радгоспу “Перемога”.

Заощаджуючи дорогоцінний час читачів, ми з цих причин наведемо лише останні фрази тієї лекції, бо вони мають неабияке значення для подальшого розгортання нашої розповіді про дивні події, зв’язані з нововинайденим генератором і його справді казковими, хоч і цілком достовірними можливостями.

— …Як бачите, шановні товариші, — так закінчував Петро свою оповідь, — ми маємо всі підстави для того, щоб провадити успішну роботу в вашому радгоспі. І це тільки початок! Бо ніхто з нас не може поки що передбачити наслідків досліджень над дією генератора, в якому пощастило поєднати взаємовплив міліметрових хвиль і інфразвуку: те, що ми робимо і збираємося робити, — тільки початок, тільки перша спроба знайти відповідь на низку ще невідомих запитань. Хто знає, можливо, шляхом концентрації нашого випромінювання пощастить досягти небачених досі наслідків — і в галузі впливу на живі істоти, і в галузі чисто механічної дії комбінованого випромінювання на якісь інші об’єкти… наприклад, свердлування отворів у металах або навіть суцільної руйнації певних споруд…

— Ієрихонська труба, — трохи іронічно протягнув Данило Якович, немов щось згадавши. Очі Олд-Боя спалахнули.

— А що ви думаєте, може й нова Ієрихонська труба! Як розповідалося в старих легендах: од звуків величезних труб падали стіни стародавньої фортеці Ієрихона! Це ж напевно була дія інфразвуку! Чому б і нам не зробити таке? Під впливом коливань з інфразвуком ми, я вважаю, зможемо досягти і такого ефекту… в разі потреби, звісно, — додав Олд-Бой, наче трохи злякавшися цієї думки. — Одне слово, ми маємо новий генератор і працюватимемо з ним. А як саме і що ми зробимо — покажуть дальші дослідження… Так от, шановні товариші, загальну частину нашої бесіди можна вважати закінченою. Хто має питання? Прошу!

Запитання мав лише Данило Якович. Він сказав:

— Хотілося б мені знати, чого саме ви вже досягли цією вашою машиною?

Олд-Бой усміхнувся:

— Ну, на це легко відповісти, хоч наш список і не дуже великий. Їжу собі підсмажували. Пальця професорові Терещенку обпекли і… вухо нашому вельмишановному Іванові Петровичу Антохіну… Людей на вулиці спиняли… Котові виразки загоїли й шерсть на ньому наростили… Наслідки, як бачите, поки що не такі вже й значні, але вони, хоч і не дуже систематизовані науково, мені здається, все-таки переконливі…

— Так, так, — відгукнувся Данило Якович. — Це правда, що не дуже систематизовані. Я ж казав, ви з своїм генератором поки що робили всякі фокуси-покуси. Ні, мені це не потрібно, я рішуче заявляю. У нас інша мета. Так і Іван Петрович мені писав у листі… А от щодо шерсті на котові — щось не віриться.

— Та я ж вам кажу, що виросла. Можете самі побачити, бо ж того кота ми привезли з собою, — запально промовив Петро: він дуже не любив, коли ставили під сумнів наслідки його досліджень. І хоч їх робили Люка та Богдан, а не він, Олд-Бой сприймав заперечення як особисту образу.

— Хм… — висловив знову деякий сумнів Данило Якович. — Дивно… щось воно теє… може, він саме линяв тоді, ваш кіт.

Тепер образився Богдан. Він підвівся і, похитуючись од хвилювання, грізно перепитав:

— В-ви думаєте, що в-він линяв? І що це не вплив нашого проміння? Що це в-випадковий збіг обставин?

Данило Якович ствердив:

— Здається мені, що так.

Такого Богдан не міг стерпіти: що за сумніви! Він підняв руку, немов хотів щось схопити в повітрі, і ще запитав:

— Г-гаразд, а коли я в-вам зараз доведу, що це було саме так, тоді в-ви повірите?

— Хм… тоді, звісно…

Всі принишкли: це було цікаво, адже тихий, мирний Богдан ніколи не насмілювався так категорично сперечатись. Але всі бачили, як Богдан після слів Данила Яковича поривчасто простягнув руку над головами Сашка і Тетяни Гаврилівни. Жінка аж відсахнулася.

— Ой! — зойкнула вона.

Рука на мить повисла над головою Андрія Антоновича, як шуліка впала вниз, схопила в свої пазурі славнозвісну хутряну шапку, з якою старий майже не розлучався, — і підняла її вгору. Андрій Антонович зблід.

— Що ти робиш, хлопче!

Та було вже пізно. Переможний голос Богдана лунав у тиші:

— Ось, шановний Д-даниле Яковичу, в-ви маєте перед собою людину, якій зовсім не властиво линяти! Ось в-вона перед вами! Наш давній з-знайомий Андрій Антонович, що досі міг правити за найкращий зразок реклами т-типу “я був лисий”. Чи д-доводилося вам, товариші, бачити таку лисину? Це ж була с-справжня Сахара, а не голова! І ось — маєте, погляньте!

Богдан майже силоміць одвів убік руки Андрія Антоновича, який усе ще соромливо прикривав голову. А що Андрій Антонович пручався, Богдан лагідно мовив:

— Н-нічого, Андрію Антоновичу, нічого! В-ви тепер все одно як науковий об’єкт. Н-нічого не поробиш! Зате — які наслідки! Дивіться, товариші, н-на цю колишню пустелю Сахару!

Так, це було новиною не тільки для таких неофітів, як Данило Якович, Ганна або Тетяна Гаврилівна. Ні, здивування охопило всіх без винятку! Люка поглядала то на голову Андрія Антоновича, то на Богдана, мов не вірила своїм очам. Сашко роззявив рота. Олд-Бой підійшов ближче і придивлявся, ледве стримуючи в собі бажання помацати голову, щоб остаточно впевнитися, чи немає