Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том V

тут якоїсь підступної каверзи, хоч і ясно було, що простодушний Богдан був не здатний на таке.

І справді, тут було на що подивитися.

На голові Андрія Антоновича кучерявилося невеличке, з півсантиметра заввишки, волосся. Це був уже не пушок, що його Богдан бачив раніше; ні, це було волосся, справжнє густе волосся! Богдан аж скрикнув:

— Ач, як виросло!

Олд-Бой нарешті не стримався. Він обережно торкнувся пальцем волосся, задоволено хмикнув і повернувся до Богдана:

— Скажи, нарешті, коли це сталося? Що за таємниці?

Всі погляди були спрямовані на Богдана — здивовані й зацікавлені. Проте молодечий запал покинув рудого так само швидко, як виник. Богдан раптом зніяковів.

— Т-та це ми сьогодні… ранком… Андрій Антонович дуже п-просив… і я опромінив його лисину… от і все…

— Ранком? Сьогодні? — перепитав Данило Якович.

— Так, — ще більше зніяковів Богдан.

— Ну й ну… оце так… — не знаходив слів директор.

Олд-Бой підбив підсумки:

— Тепер шановний Данило Якович, мабуть, не сумніватиметься щодо наших дослідів. На прикладі з Андрієм Антоновичем ми маємо значно ефективніший зразок дії генератора. Бо нове волосся виросло за кілька годин! Богдане, ти можеш узяти патент на наймогутніший засіб зарощування лисин. Це ти правильно згадав про рекламу “я був лисий”. Поєднання міліметрових хвиль з інфразвуком дало нечувані наслідки! Андрію Антоновичу, вітаю вас! Ваше ім’я з пошаною й подякою згадуватимуть мільйони лисих усього світу. А що я свого часу так само змушений буду використати ваш спосіб, то заздалегідь висловлюю вам і свою щиру подяку. Спасибі, дорогий Андрію Антоновичу!

І Олд-Бой поважно потиснув руку Андрієві Антоновичу. Старий тільки ніяково бурмотів:

— Та чого ви всі причепилися… Та ну вас!

Але обличчя в нього було радісне і щасливе. Він радів як мала дитина.

Данило Якович оглянув кімнату. Заперечувати було нічого, це він добре розумів. Він помітив, як усміхається Петрові чорноока Ганна, помітив чомусь незадоволене, навіть сердите обличчя Люки. Не обминуло його уваги й те, якими очима дивиться на рудого Богдана Тетяна Гаврилівна. Певно, в уяві цієї жінки Богдан був маг і чарівник… Данило Якович заговорив:

— Нічого не поробиш, хлопці, справді, мабуть, ви маєте велику силу! Визнаю, визнаю! Так от починаймо працювати. Зерно ми в основному вже опромінили, дай боже, щоб і з ним стали отакі чудові перетворення! Тепер черга за худобою, так і Іван Петрович казав.

— Отже, — мовив Олд-Бой, — коло корів працюватимуть Богдан і Тетяна Гаврилівна. Немає заперечень?

Які ж заперечення? Богдан безпорадно глянув на Тетяну, зустрів її сповнені ласкою очі і покірно промовчав. Тільки серце його стиснулося: та чудова чорноока дівчина… вона пройшла повз нього як сон…

— Сашко працюватиме… з ким саме, Сашко? Ти вже накинув на когось оком?

Сашко розсміявся: нарешті він покаже свою гідність. Не скаже нічого, хай зрадниця відчує це!

— В мене нікого немає, — відповів він серйозно. — Данило Якович надішле до мене двох-трьох робітників, щоб допомагали опромінити решту зерна. Та його й небагато лишилося.

— Хм… — Олд-Бой замислився. — А втім, нехай. Якщо тобі щось буде потрібно, скажеш. Коло птахів працюватимемо я і товаришка Ганна. Немає заперечень?

Власне, заперечувати могла б хіба що Люка. Але воїна гордо мовчала. Мовчали і Петро Микитович, і навіть Сашко.

— Так, — вів далі Олд-Бой, — так. Ну, і нарешті Люка. Їй, скільки мені відомо, помічників не треба. А коли це буде потрібно, їй зможе допомогти Андрій Антонович. І, звісно, завідувач кролівництвом…

Люка похилила голову й одразу ж підвела. Ні, ні, вона правильно зробила, що не заперечувала! Та в її карих очах таїлося стільки невисловленого смутку, що не тільки Богдан, а й Петро відвів погляд і заквапився:

— Правильно, Даниле Яковичу? Ви не заперечуєте?

Данило Якович, певна річ, не заперечував. І раптом Люка, ця горда, неприступна Люка, не стрималася. Вона відчула себе такою самітною, такою покинутою, що вже, мабуть, і не володіла собою, коли несподівано сказала:

— Я думаю, що… що краще всього буде, коли ми трохи попрацюємо з Сашком. Він допоможе мені, а я… і я теж… бо є деякі питання, які слід було б розв’язувати разом… Якщо він не заперечує, певна річ…

Сашко ніяк не чекав цього.

— Я що ж… Я охоче… — погодився він.

Мабуть, Сашко був єдиний, хто й досі не розумів нового співвідношення сил. А втім, це його мало обходило. Зрештою, він був радий з самого факту замирення з Люкою, яка, сказати правду, й досі займала відповідне місце в його серці, хоч він і намагався заперечити цей факт.

— Чудово! — дуже голосно мовив Олд-Бой, кинувши швидкий погляд на Ганну. — Люка буде з Сашком, а Сашко з Люкою! Гаразд!

Так закінчилися організаційні збори. Данило Якович уже надів свого незмінного кашкета, збираючись вийти разом з усіма з кімнати, як до нього підбіг захеканий робітник. Він зупинився у дверях.

— Даниле Яковичу! Там таке… — розгублено прошепотів.

— Що трапилося?

— До наших пасток попали такі великі пацюки… Як коти… ні, мабуть, як собаки!

Данило Якович посерйознішав, глибше насунув кашкета.

— Ходімо, покажеш!

Вони вийшли. Олд-Бой глянув на Богдана і Сашка. Потім поманив їх пальцем і, коли ті підійшли, пошепки сказав:

— Слухайте, чи це не тому, що пацюки нажерлися опроміненого зерна?..

— Н-не може бути, — вагаючись, відповів Богдан, — так швидко? Н-не може бути!

— А кіт? А лисина Андрія Антоновича? Адже ми, по суті, ще нічого не знаємо про строки впливу проміння з інфразвуком!

І Богдан, і Сашко мовчали. Найгірше почував себе Сашко — адже саме він був винен у тому, що пацюки змогли наїстися опроміненого зерна. А що коли й справді?

— Ходімо! — наказав Олд-Бой. — Тут ми нічого не дізнаємося.

— Куди?

— Подивимося на пацюків. Хтозна, може, це й не те, про що ми думаємо. Люко, — гукнув він, — якщо бажаєте, ходімо з нами, це ж у певній мірі й ваша галузь.

Але Люка не схотіла йти.

— Та я й слухати не хочу про цю погань. Ні, не піду!

Приятелі побачили Данила Яковича біля пасток. Справді, пацюки були дуже великі. Звичайно, робітник трохи перебільшив, кажучи про їхній розмір. А втім, їх справді можна було порівняти з котами.

— Брр… — пробурмотів Богдан. — Не можу дивитися на таку погань!..

Петро уважно приглядався. Він чув, як Данило Якович наказував знову поставити пастки, поїхати до міста й привезти отрути. Петро похитав головою і одійшов убік.

— Ні, — сказав він товаришам, — здається, це не те, опромінення тут ні при чому. Просто великі пацюки. Ходімо, хлопці, це нас не стосується.

Проте, відходячи, він ще кілька разів озирався;