Василь Миколайович Шкляр - Залишенець. Чорний ворон

з гостинцями. І мила давай, щоб було чим мотузки намилювати, коли вішатимемо московських прихвоснів.

Ворон набрав у сідельну сакву махорки, сірників, мила, потім дістав із кишені пачку совєтських рублів.

— У вас це сміття ще ходить?

— А чого ж, — кивнув гугнявий, сторожко дивлячись на Ворона. — І гривні ходять, і такі, тільки такі вже пішли на мільйони.

— Тут вистачить вам з головою, — Ворон простягнув йому пачку банкнот, гугнявий, повагавшись, боязко її взяв.

— Ну, якщо так, то чого ж…

— А ти нічого не чув і не бачив, — Ворон весело подивився на хом'ячка, нахилився і враз насунув йому міліцейського кашкета на носа. — Зрозумів?

Хом'ячок якось так чудно кавкнув, розтуливши, нарешті, рота, і Воронові здалося, що з тої дірочки випало кілька зернин.

— Рушайте, батьку, — сказав він до дідка.

Коли підвода від'їхала сажнів на тридцять, Ворон, склавши долоні «рупором», гукнув навздогін старому:

— На весну вони повернуться! Чуєте, батьку? Обов'язково повернуться!

Дідок його почув, бо кінцем пужална ще вище підбив свою шапку-вушанку і так потряс батогом, ніби подавав якийсь особливий знак.

Ворон розпечатав пачку махорки, закурив. Це не бакун, але подиміти можна. Він розвернув коня. Якщо в «Мотрі» самі черниці, то чого туди їхати? Уже без вагань пустив Мудея в напрямку Жаботина, щоб далі взяти на Смілу. Дорога була неблизька, але, якщо обійдеться без пригод, на вечір він буде під Лебедином, Знов скрутив товстеньку цигарку з того тютюну, якого підсипав йому Вовкулака. Пихнув два рази димом, смачно затягся, прислухаючись, як у голові колобродить легкий туманець.

…Так отож про Куземка. Не збирався він нікуди втікати з табору, хоча Вовкулака прямо йому натякнув, що знає, куди і чого той так часто їздив. Натякнув, а потім ще й мучився думкою, що сам під'юджував брата на втечу.

Коли це наступного дня вже під вечір бачить Вовкулака, що з Куземком діло погане. Рука, яку він носив на перев'язі-черезплічнику, посиніла, якась пропасниця б'є його, бідного, так, що зубів не зведе докупи. Еге, братику, каже Вовкулака, та в тебе ж вогневиця, мерщій їдь до Філіца, бо ти не те що руки позбудешся, а й сам перекинешся. Куземко ж затявся: ні та й ні, воно, каже, минеться, ось побач, що до ранку попустить. Вовкулака тоді побіг до Гризла, так і так, каже, вогневиця у брата, треба мерщій до лікаря, інакше біда. Гризло звелів, щоб той їхав негайно, а Куземко знов за своє: уперся, як кілок у тин, не поїду, і все. Ну, то я тебе силою завезу, каже йому Вовкулака, зв'яжу, як снопа, й завезу чи до Філіца, чи до чорта лисого, а вмирати отут не дам.

Не віриш мені, сказав тоді з жалем Куземко, хочеш під конвоєм мене до дохтора везти. Та як уже хоч, тільки їдь швидше, відповів Вовкулака, і брат похитнувся: проведи мене, каже, за ліс, а далі я сам. І ледве ногою в стремено влучив, Вовкулака підсадив його на коня — поїхали.

За лісом вони попрощалися. Вовкулака видобув із-за підкладки золоту миколаївську десятку, убгав Куземкові в долоню: передай Філіцу від мене привіт. Хай зробить укол, промиє рану, перев'яже, а вдома вже перележиш на горищі.

Минуло, може, днів зо два, як уже Вовкулака проситься до Гризла: поїду, каже, в Звенигородку, подивлюся, як там брат, бо чогось душа моя не на місці. Проскочу, каже, туди та назад, довідаюся, чи він хоч живий, чи не відтяв там йому Філіц руку по само плече. Їдь, каже Гризло.

Окульбачив Вовкулака свого румака і вирушив на Звенигородку — там верст, може, з десять було. Затемна обминув Вільхівець, Озірну, спустився згори до Гнилого Тікича, щоб луками попід вербами непомітно в'їхати на свій куток на околиці, що Пісками звався. Ясною видалася та серпнева ніч — місяця не було, а зірок висипало стільки, що видно за версту.

Там у березі на відлюдді стояла невеличка стодола, тепер уже мовби й нічия, але сіно, кошене на луках, було в ній завжди. Вовкулака сам тут не раз підночовував, тільки цього разу стодола, видно, була зайнята, бо ще зоддалік він помітив припнутих біля неї двох осідланих коней. Щоб не випробовувати удачу, Вовкулака хотів тихенько об'їхати цю місцину, та щось його зупинило.

Що? Вовкулаці стало недобре. Лихе передчуття, яке марудило його відтоді, як попрощався з Куземком, тепер стислося в грудях тісним клубком. Спершу він розгледів білого в чорних латках жеребця-таркача, а потім упізнав і братового вороного.

Свого коня Вовкулака прив'язав за стодолою до обчухраної вербички, що стриміла біля ожереду, а далі не знав, що робити.

Тобто не знав, з чого почати, боявся того, що буде далі, і тільки якась невидима сила підштовхувала його в спину — давай, давай, ти про це здогадувався давно. Вовкулака підійшов до дверей стодоли, рябий таркач і вороний сторожко повели в його бік головами, котрийсь із них тихо форкнув.

Хоча йшлося тільки до півночі, йому здавалося, що вже розвидняється, так ясно світили ті зорі. І що більше світлішало в березі, то темніше робилося в його голові. Двері не піддалися, вони були на защіпці зсередини, і Вовкулака навіть зрадів, що має часину для роздумів, що та вирішальна хвилина настане пізніше. Він повернувся за стодолу, сів під ожередом, з якого його кінь уже посмикував сінце, взяв і собі в зуби стеблину і, пожовуючи її, замислився. Можна, звичайно, підождати до ранку, поки хтось нарешті вийде зі стодоли, але такі жданики не для нього. По-перше, завидна Вовкулака міг тут ускочити в яку завгодно халепу, а по-друге, він, нічний вояка, не любив робити вдень того, що можна зробити вночі. Гупати в двері, викликаючи брата, — теж дурне, бо невідомо, чи йому відчинять, а якщо відчинять, то хто?

Залишалось одне: розібрати сніпки на покрівлі, тихо прокрастися всередину, а там воно покаже. На те і ніч, щоб колошкати сонних курей на сідалі. Можна було ще запалити стодолу й виглядати, хто звідти вискочить, але тоді вийде багато гармидеру, на пожежу збіжаться «красниє соколята» й не дадуть Вовкулаці побалакати з братиком. А він мусить сказати йому щось дуже важливе. Якби не ця заковика, то легше за все було б підперти знадвору двері, черкнути сірником, скочити на коня — і гори воно все вогнем.

Отак міркував собі Вовкулака, жуючи бадилину, і вже збирався дертися на стодолу, щоб розшивати сніпки, придивлявся, з якого боку це краще зробити, знов підійшов до дверей, аж