Марія Василівна Матіос - Солодка Даруся

Довший час Матронка лежала нерухомо на ліжкові під вікном і німувала. Дивилася то в шибу, то в стелю, зрідка голосно зітхала, мовчки хрестилася і знову мовчала. Може, з Михайлом говорила більше, але ніхто того не чув. А хто приходив навідати Матронку — заставав одну і ту ж картину: раз по раз зітхаюча на постелі жінка, підперта зусібіч подушками, із складеними до хресту пучками пальців і мовчазний Михайло з дитиною на руках.

— Що то є, кумко, коли чоловік не знає другої жінки, — то ладен своїй у сраку дути! Ви подивіться лишень на нашого Михайла! Геть чисто утратив чоловік голову, відколи Матронка пропадала. Запустив роботи, на люди не показується, лиш жінку з дитиною пазить, так нібито ніхто до нього не мав гризоти. Ще дивіться, через таку любу40 згине чоловік.

— Агій, на вас, кумо, таке дурне прийшло вам у голову! Що ота люба не одного загубила, то це правда, але ж то не якась фойда, а вінчана жінка! А що би ви хотіли, коли вона така слабонька, си-и-и-ирота-небога? Чи то блуд який вхопив її тої ночі, чи Бог його знає, що воно таке спричинилося? Самі видите, терплять обоє — а біду на люде не виносять.

— А що його на люде виносити?Якби щось добре... а то ж одна болиголова...

— Е-е-е... казали оногде старі люде: не можна так дуже любитися, як ці двоє любилися, — на людей не зважали... бо ніхто, навіть Бог, не любить, коли людина жиє — і лиш тілько тішиться. Людина, поки на землі, мусить страждати. А на небесах буде тішитися.

— Поки будете на небеса йти — там можуть уже всю втіху розібрати по інших людях. Так що тішитися треба, поки живий. Але що вам хочу казати... хіба ці двоє що лихе людям зробили?! Та й молоді вони ще дуже... мають коли попоїсти всякої біди. Зарано вони покарані, зарано. Чи гріхи чиї відбувають? Воно то таке... гріх іде за людиною із сьомого коліна. Так що не думайте собі, кумо, що то так все просто.

— Людина, коли щаслива, — вона гонорова. Інших недобачає. Думає, що Бога за бороду злапала. А то Бог її на своєму гачку тримає... А людині, токмо, щасливій, треба видіти всіх. І всі тебе мусять видіти. Тоді всі рівні. А ці двоє хотіли бути вищі.

— Хоч і дурне, кумко, кажете, але то є істинна житейська правда... А коли вже по великій правді, то, як на те пішло, нічого ці двоє не хотіли... хіба що хотіли бути окремішними від усього. А воно так не виходить.

...МИХАЙЛО ВИХОДЖУВАВ Матронку літо, осінь і цілу зиму.

Поїв молоками-медами, вигрівав шкірками молочних собачат, відпарював у настоях арніки і валер'янки, натирав борсуковим салом і обвивав свинською оболонкою. А що вже нічого не давав робити — то раз.

Щоб люди менше докучали підгляданнями та розпитуваннями, він навіть поміняв круг обори дрантивий паркан на глухий, чим викликав чергове невдоволення молодиць, що любили зирити на чужі обійстя, як не завжди любили зазирати у власні чавуни.

Зав'язана білою хустинкою, Матронка сідала на ковбчик дров посеред подвір'я, складала долоні, як до отченашу, дивилася на Михайла, що тесав дошки чи стругав заготовки на столярку, — і тихо плакала. Вона не схлипувала і не шморгала, сліз не втирала і не розмащувала — лиш великі градини котилися їй по лиці і ніяк не могли зупинитися, так ніби хотіли доплисти сметанним лицем до самого моря.

— Вас болить голова, Матронко? — тихонько питав Михайло, прикладаючи до чола долоню.

— Ні. А що?

— Нічого.

— А чого ви плачете?

Матронка зітхала, тоді втирала кінчиком хусточки сльози — і вже так ясно дивилася в Михайлові очі, ніби знову до шлюбу хотіла кликати. А тоді спохоплювалася і питала:

— Де моє чудо?

Дрібненьке — як макове зерно — чудо в яскравій тканій сукеночці, в такій же як Матронка хусточці, чеберяло поруч товстенькими ніжками в постільцях, намагаючись зачепити прутиком півня. Діставши червоний гребінь на диво сумирної птиці, чудо-дитя зупинялося, усміхалося обидвом зразу — і з вереском бігло, шпортаючись, до мами. Матронка притискала до себе дитину так, ніби її хто намагався в цю мить відібрати, цілувала в кругленьку голівку і знову починала плакати.

Михайло лишав роботу, заводив жінку з дитиною в хату, укладав на постіль, схилявся — як, було, колись під час вечері, чолом до її чола і знову питав:

— Скажіть мені, Матронко, чого ви плачете? Що ви таїте від мене?

— Наперед, Михайлюню, плачу... наперед моє серце плаче...

— Матронко, казала мені колись покійниця мама: не можна наперед плазувати, бо ти кличеш біду до себе.

— Біду не треба кликати. Біда давно навкруг нас. Лиш вона така, як смерть — невидима... — якось дивно говорила Матронка і відверталася до стіни.

...У ТАКІЙ ГРИЗОТІ минув майже рік. Слабість помало відпускала. Але тої веселості й жвавості, що була колись у Матрончиних очах і рухах, ніхто більше не бачив.

Не бачив її і Михайло...

А в Черемошнім колотилося, як під циганською спідницею.

Нова влада забила Капетутерову корчму дошками навхрест, і з чого тепер жили Капетутери, ніхто не знав, але жили вони таки гірше, ніж до цього. А замість корчми у двох кімнатах колишньої Флорескулової садиби совіти відкрили кооператив, а решту маєтку роздали: кімнату — фельдшеру, кімнату — майстерні по ремонту різного домашнього начиння, одну — шевцеві, дві — молочарні. В колишньому бездоганному маєтку стало так людно, що тепер там був повний гармидер.

Може, з того горя саме на християнський Великдень вчинила Сара Капетутерові іще одного хлопця, і тепер Капетутери могли хвалитися зразу чотирма синами. Але на Великдень родити дітей не дуже добре навіть християнинові, не те, що жидові. Хоча, як сказати... рожденний у світле Христове воскресіння зоставався щасливим на все життя... ціною смерти когось із родини. Капетутери були богомільними іудеями, але в християнські прикмети також вірили, і тепер Сара, турлюнькаючи під грудьми найменшого Самуїла, журилася потайки від чоловіка, хто в родині має вмерти дочасно.

У Гершковім млині тепер порядкував чи не найбільший і найгаласливіший сільський ледар — Лесьо Онуфрійчук, у котрого відколи світ та сонце, паркан коло хати був підпертий латками. Але вже так, як умів дурити людям