Павло Добрянський - Лукаві замашки

class="p1">- Люди жнивувати збираються, очікують на гарну погоду, бо самі знаєте, як торік було.

- Воно й у цьому році на краще годі сподіватися, - хмуриться нанашко. - Де природа годна стільки витримати: заводи курять, машини курять, хімія вгору йде. Ото й плаче природа.

- Де в чому ви маєте рацію, та машину возом не заміниш.

- А хто таке радить? Тут нічого не поробиш - вік такий. Але мусимо бути добрими господарями... То ви, кажете, кореспондент? - переводить він розмову на інше.

- Ви, певно, здогадуєтеся, чого я приїхав?

- Та скажете.

- А не буде і зі мною такого, як з отим кореспондентом, що недавно приїздив до вас?

- Уже встигли розтрубити? От люди! А що до того гостя, то він за кілька днів так мені приївся, як отой кум, що в кума тиждень гостював. Не чули?.. Е-е, то цікаво. Приїхав якось кум до кума в гостину. Сидить день, два, шість. На сьомий вийшов з хати, вмився біля криниці й гукає:

«Куме-е!» «Що?»

«Дайте рушника!»

«Навіщо?»

«Най си лице втру».

«А хіба ви, куме, ще лице маєте?»- дивується газда.

- Отак і той кореспондент: я на пасіку, він за мною, я з пасіки - і він тут. Бачу, щось воно не те, але мовчу, бо що скажеш, як йому голова колгоспу дозволив. Ходив слідом, випитував, аж це:

«Щось би вам сказав, Василю Івановичу...»

«Кажіть».

«Воно й незручно якось, та все ж просив би вас продати мені з бідончик гірського меду».

«Ого, так багато? Навіщо вам стільки?»

«Маю таку потребу».

«Чи я знаю, що з вами робити? Хіба приїдьте в перших числах червня і магнітофон прихопіть».

«Магнітофон? Для чого?»

«Тут, бачте, така оказія, що в ці дні з потічка опівночі виповзають на берег раки - беруть клешні в зуби і свищуть».

«Таке скажете!»

«Хіба ви цього не знали?»

«Гм, а навіщо вам отой свист?»

«То мій родак із Владивостока просить таку плівку вислати».

Як я те сказав, горе-журналіст од радості аж підскочив:

«Можете бути певні, в мого товариша такий японський магнітофон, що не тільки раків - комариний писк запише!»

З тим і поїхав. Я думав, що чоловік допетрав, що з нього кожухи шиють. Де там: якось прителіпується ще з одним таким, як сам:

«Оце, Василю Івановичу, той чоловік з магнітофоном, про якого я вам казав А бідончик, - зашепотів, - ми он у тих кущах лишили. Поки запишемо, ви постарайтеся. Гроші даємо одразу...»

Вони пішли - я людям у село переказав. Коли мала бути північ, кортить, знаєте, самому подивитись, як вони раків «писатимуть»... Місяць світить - я за кущ заховався. Бачу, сидять оба, як бузьки, оддалік, то на годинники, то на берег поглядають.

«Щось не видно тих раків», - сопе той, що з магнітофоном.

«Зачекай, іще рано».

«А що, як нас старий шкарбун надув?»

«Нічого страшного, не буде раків, самі посвищемо й запишемо. Ото стара печериця за голову візьметься, як доведеться медком платити!»- хихикають обидва.

У цей час з вільшини почувся свист.

«Включай магнітофон!»- зашепотів журналіст.

Тим часом свист посилився, за ним почувся тріск, і з кущів виповзла зодягнена в кожух навиворіт одна фігура, за нею друга, третя, четверта... Свищуть і повзуть. Мої герої напочатку скам'яніли, тоді як рвонуть. А тікати, крім як через потічок, нікуди. Бовть у воду один, за ним другий, а «раки» за ними навздогін... Гнали мало не до села, потім повернулися.

«Ну, - кажуть, - нанашку, посвистали ми їм - десятому заповідатимуть!»

- Більше той кореспондент не приходив? - сміюся і я.

- Де там, донині бідон у мене... Даруйте, але щось там біля вулика негаразд. Посидьте, я зараз.

Та нанашкова розповідь навіяла мені минуле. Я тоді вчився у школі. Ціле літо з глухонімим Григорієм пасли корів, рибалили, ходили по гриби. Раз увечері приходить він до мене.

- Давай підемо до Макара в огірки, - показує мені на мигах.

- Як же ж ти той огірок в темряві намацаєш? - відказую йому також на мигах.

- Будемо качатися по рядках, щось тверде намацаємо - як не грудка, то обов'язково огірок.

Пішли.

- Ти, - показую Григорію, - лягай на рядок і катай під гору, я ж- з гори до левади.

Успіх нам був забезпечений - у моїй кишені вже було три огірки. Та все зіпсував Григорій: кожний знайдений огірок він супроводжував вибухом радості.

Коли це чую картоплинням: чап-чалап! Чап-ча-лап!

Ну як ти Григорію про це повідомиш, як він і досі галасує.

Прискорив я «оберти» - і в лози.

- То це ти по огірках качаєшся?!

Промчався повз мене Гриша, сопучи, мов паровоз. Макар - за ним... Коли це чую, мій товариш бовть у воду...

Сиджу в кущах, а комашки в усі місця печуть. Та де дінешся, як Макар поруч з буком стоїть. Терплю!

Наступного дня, хоч і опух від отих комашок, усе ж ходив гордим - перехитрив-таки дядька Макара.

Тепер Макар, як і нанашко, пасічникує у нашому селі. Як зустрінемось і згадаємо про той випадок, він сміється:

- Думаєш, я не знав, що ти в лозах сидиш? Знав так, як і те, що там комашки замість мене тобі насолять, щоб пам'ятав довго...

Тим часом Василь Іванович уже повернувся і тепер розповідає, що сильніший рій бджіл напав на слабший.

На столик сідає бджола, тре огрубілими од пилку жовтими ніжками по черевцю та все силкується злетіти.

- Забагато, неборако, вгрузила, - підставляє нанашко руку і, коли та виповзає на верхівку пальця, підкидає бджолу догори: - Що вже за працелюбна комаха, - супроводить бджолиний політ лагідним поглядом добрих очей. - Від світання до смеркання трудиться, і то не для себе, для всіх дбає. Це б декому із людей не зашкодило б такому повчитися, бо розвелися тепер і такі, що їм усе на світі байдуже, аби лишень щось собі загребти. Розповідав якось нам один чоловік, що в одному місті чи то хтось там не догледів, чи як уже там було, але зруйнували під забудову старовинні каземати, де колись опришки сиділи. «Ну і що? Хіба мені від того хліба з салом поменшає?»- відказав на те один чоловік, з нашого ж таки села...

Або візміть Юрка Квасолю. Він у нас всякі фиглі-миглі з дерева різьбить і з бесагами вештається по курортах.