Володимир Григорович Рутковський - Бухтик з тихого затону

перетворилася в постать, i незабаром Оля впiзнала в нiй Бухтика.

Так, це був саме вiн. Тiльки-но його розбудив вiдчайдушний крик Квакушi Премудрої, i Бухтик, ще не дiзнавшись, в чому справа, одразу ж подумав, що його товаришевi, певно, загрожує смертельна небезпека… Так воно й виявилося. Що-що, а на мовi мешканцiв затону Бухтик розумiвся.

Вiн хотiв одразу ж кинутися на допомогу Сергiйковi, проте вчасно згадав, що в нiч Повного мiсяця перед Омашею не встояв би й десяток водяникiв, її заклинання могли виявитися безсилими лише перед смiливою, безстрашною людиною.

I тому Бухтик бiг до санаторiю так, як нiколи ще не бiгав у життi. Як добре, що вчора вiн на всяк випадок випрохав у Сергiйка одну таблетку i сховав її пiд вербою!

Вiн вбiг на подвiр'я i зупинився: всi вiкна були затемненi. I лише в одному виднiлася голова дiвчинки…

Оля й опам'ятатися не встигла, як перед нею виросла кошлата Бухтикова постать.

— Сергiйко в небезпецi! — задихаючись вiд сухого повiтря, вигукнув вiн. — Треба його рятувати! Негайно! Де у вас можна знайти смiливу людину, щоб…

— Де вiн? — швидко запитала Оля.

— Хто, смiлива людина?

— Та нi, Сергiйко! Де вiн?

— Там, в трясовинi. Омаша заманила його туди i…

— Бiжiмо! — вигукнула Оля i стрибнула з пiдвiконня у двiр.

Сергiйко повiльно занурювався в трясовину.

А неподалiк, як i ранiше, надсаджувалася вiд крику величезна бридка жаба.

Бiльше нiкого не було.

Кiлька разiв вiн пробував вибратися з грузького драговиння, проте миршавий кущик, за який вiн випадково вчепився, не мiг витримати ваги його тiла. Корiння трiщало все чутнiше.

Сергiйко тоскно дивився на темне небо, всiяне зiрками, на дерева, що височiли вiддалiк, на могутнiй кущ верболозу, який стояв за цим, миршавим. Ех, дотягнутися б тiльки до нього!

Але до цього куща, мабуть, йому вже не дотягнутися нiколи. I нiколи бiльше не бачитиме вiн нi оцих зiрок, нi друзiв, не пробiжиться по зеленiй, теплiй вiд сонця травi…

Зненацька жаба замовкла i стрибком обернулася до лiсу. У повнiй тишi Сергiйко почув, як хтось бiжить у його бiк. I вже зовсiм близько вiд нього пролунав дзвiнкий голос Олi:

— Ми тут, Сергiйку! Ми йдемо!

Суд

— Так, я настоюю на тому, щоб вiдбувся суд, — повторила Омаша. — Треба нещадно покарати винних. Нещадно!

— Гаразд, винних я покараю, — згодився Барбула. — Але спочатку вислухаю усiх.

— А кого тут вислуховувати? — Омаша презирливо стенула плечем. — Чару? Так вона ще маленька. Чи, може, Бухтика? Так це ж вiн i винен в усьому!

— Вислухаю всiх, — твердо вiдказав господар затону. — Я суддя. А суддя повинен вислухати всiх.

— Тодi вислухай спочатку мене, — зажадала Омаша.

— Що ж, нехай буде по-твоєму, — згодився Барбула.

— Що каже основний закон водяникiв? — почала Омаша. — Вiн каже, що у свято Повного Мiсяця нiхто не має права втручатися у дiї русалок. А Бухтик його порушив.

— Iнакше вчинити я не мiг, — перебив її Бухтик. — Сергiйко мiй товариш.

— Правильно, — пiдтримав його господар затону. — А ти, Омашо, повелася дуже погано. Адже друзi Бухтика — нашi друзi. Це також закон…

— Та хiба вони нам друзi! — вигукнула Омаша i злiсно примружила очi. — Хiба друзi стануть знищувати мiй город, хiба вони стануть витягати на суходiл найкращу мою подругу? Нi, як ви там їх не виправдовуєте, вони завжди були й залишаться моїми ворогами… А є ще, до речi, один закон: мої вороги — вашi вороги! Є чи нема?

— Є, — мусив визнати господар затону. — Є такий закон.

— То ж бо й воно… А Бухтик порушив i цей закон: вiн допомагав моїм заклятим ворогам!

— М-мм… — тiльки й змiгся що сказати Барбула.

Важко, неймовiрно важко було на душi у господаря затону. Не вперше сперечалися Бухтик i Омаша, не вперше лаялися. Але ще нiколи справа не доходила до суду. I зараз вiн, як головний у затонi, негайно повинен щось вирiшувати. Це теж один iз їхнiх законiв. I рiшення, як ти його не крути, мало бути лише одне: хтось повинен бути суворо покараний… Але ж перед ним його власнi дiти!

I серце Барбули просто-таки розривалося вiд болю.

— Може, все ж таки помиритеся? — з надiєю запитав вiн по довгiй паузi.

— Нiзащо! — вигукнула Омаша. — Я йому цього не прощу нiколи.

— Не буду миритися, — вперто вiдказав i Бухтик. — Вона напала на мого найкращого товариша.

Чара мовчала. Лише переводила зляканий погляд з брата на сестру.

— Ну що ж… — важко зiтхнув Барбула. — Тодi, Омашо, кажи, чого ти добиваєшся.

— З цього й треба було починати, — зауважила Омаша. — Я вимагаю, щоб в цьому затонi менi нiхто не заважав. Я вимагаю, щоб дiти з санаторiю були суворо покаранi…

— Чи не забагато ти хочеш? — ущипливо запитав Бухтик. — Завваж, що друзiв своїх в образу я не дам!

Омаша нiби й не чула його. Вона продовжувала:

— А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я сама їх каратиму.

— Цього ти нiколи не дочекаєшся! — вигукнув Бухтик.

— Ах, так… Тодi я вимагаю, аби вiн негайно покинув наш затон. Нехай живе в найглухiшому мiсцi! Сам!

Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворiшим покаранням.

— Це що — твоє останнє бажання? — нарештi обiзвався Барбула.

— Так, останнє, — вiдказала Омаша. — Я вимагаю, щоб вiн негайно, цiєї ж хвилини, покинув наш затон!

Барбула у вiдчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте вiн i в гадцi не мав, що колись йому доведеться розлучитися з сином.

— Але ж… Омашо, подумай… Як не є, а вiн твiй брат.

— Не треба менi такого брата!

Барбула перевiв тоскний погляд на сина.

— Що скажеш ти, Бухтику?

— Я не жалкую, що так вчинив, — вiдказав Бухтик. — Що б там не було, а я завжди допомагатиму своїм друзям.

— Гм-мм… А що скажеш ти, Чаро?

У Чари тремтiли вуста. Маленька русалка ледь стримувалася, аби не розплакатися.

— Шкода менi Бухтика… I дiтей теж… — повiльно почала вона. — Дiти врятували йому життя там, в санаторiї. I змiцнили корiння верби…

— От-от, — пожвавiшав Барбула. — I вiршi вони нам читали.

— Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад. А ще — пообiцяй нам не чiпати дiтей.

— Нi, — вiдрiзала Омаша. — Нiколи!

— Тодi… тодi я теж пiду. З Бухтиком.

— Ну i йди собi на здоров'я! — пирхнула Омаша. — А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Анiскiлечки! Правильно, батьку?

Барбула не вiдповiв. Вiн думав. I вiд тих думок голова його ладна була розлетiтися на друзки.

«Чара, Бухтик… Та що ж це воно робиться? Як же