Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

Досить розмов, хворий, — суворим голосом звернулася до великого чудовиська Соня, — я справжня, і я не жартую. Відкривайте рота, коли не хочете мучитись далі.

Бабай зиркнув на онука, ніби шукаючи підтримки чи сподіваючись, що той таки скаже: «Тебе лихоманить — це мара, галюцинація». Однак онук винувато колупав кігтем дубове бильце ліжка й ніби не зауважив того погляду. Рота довелося відкрити.

— Все зрозуміло, — луною розійшовся Сонин голос, бо дівчинка майже повністю запхала голову в бабаєву пащу, — у вас флюс. Чу, неси теплу воду й соду. Бабай змирився з роллю пацієнта і десять хвилин полоскав рота теплою водою з содою. Коли процедура скінчилася, «лікарка» сказала:

— А тепер мені потрібен шматок сала. Чу, є в тебе сало?

— Е, є, — сказав Чу й приніс цілий шмат.

— Прикладіть до ясен, де болить, — скомандувала дівчинка.

За двадцять хвилин бабай підвівся з ліжка.

— Оце тобі… не те, щоб того, але ж і не зовсім, щоб абияк… — бурмотів він, мацаючи праву щоку.

— Ну як, краще? — спитала Соня.

— Не болить. Таки не болить. Ну, ти бачиш…

— То й добре, — зраділа дівчинка, — але бережіть зуби. Я й Чу он привчила їх чистити.

— Ну, дякую тобі, — промовив бабай, — бо думав, що помру.

— Пусте, — відповіла Соня. — Ви ж бабай Чу, а Чу — мій друг.

— Гм. Друг, кажеш. Чув я про дружбу, чув. Та казали мені ще змалечку, що не буває її, що то люди вигадали казочки про неї, а дивись… Друг… Виходить, таки не казка це.

— Звичайно, не казка, — сказав Чу, — пішов би ти до школи — побачив би, скільки там дітей, і кожен із кимсь дружить.

— Диво та й годі, — ніяк не міг повірити в почуте й побачене бабай.

— Але ж ви вже бачите це диво, — промовила Соня, — нехай і решта чудовиськ побачить і повірить у нього! Нехай Чу збере сім подяк, і збагнуть тоді, що чудовиська можуть дружити.

— Ай справді! — зненацька вигукнув бабай. — Нехай побачать, сякі-такі! Нехай! Знатимуть, як мене, колишнього Верховного Страхополоха, принижувати й облізлим опудалом називати! Йди, малий! Хай мене діти залоскочуть, іди!

— Ура! — зрадів Чу. — Дякую, бабаю, дякую.

— Та, що там, — бабай зніяковів — видно, йому ніколи ніхто не дякував. — Йди собі. А я додому піду, до баби, розкажу і їй про дружбу. І Акули ж не бійтеся. Я його викрив — тепер не посміє пхатися. А раптом що — він у мене під контролем тепер. — Бабай тріумфально посміхнувся й видобув у себе з вуха… звичайне гарбузове зерня. Принаймні виглядало воно, як звичайне. — Це мій останній винахід — зернина з підслуховувального гарбуза. Пам'ятаєш, малий, летючі змієвидні гарбузи? То я їх схрестив із вухатими, а потім із крикливими і з миттєворослими — і вийшли підслуховувальні. Така сама насінина — у вусі Акули. Коли я завітав до тебе, щоб поговорити з ним, він, у подобі твого пса, спав. Ну, я йому тим часом і запхнув тихенько. Тепер я чую все, що він робить.

— Невже воно працює? — спитав Чу.

— Аякже! Є лише один ґандж: не можна вуха мити, бо ці зернята миттю проростають, якщо на них потрапляє вода.

— Ну, то ми йдемо? — ще наче не зовсім вірячи, що йому дозволено, спитав Чу.

— Бувайте… Чи… зажди, малий. — Бабай трохи повагався, потім переборов щось у собі Й підійшов до онука.

— Наш рід дуже давній, — стримано промовив бабай. — Словом… не підведи, малий…

Бабай опустив долі вологі очі й уперше в житті невміло, але щиро й лагідно обняв Чу.

Страхітливий ліс.

Верховному Страхополоху особисто в пазурі.

Цілком таємно.

Ваша жорстокосте. Я не виконав завдання. Не смію вимолювати прощення, бо не сумніваюсь у Вашій невблаганності. Однак прошу зважити, що Підглипень викрив мене не сам, а за допомогою свого бабая Гарбузяника. До того ж він так і не зміг виконати поставлену йому умову і за час, що в нього лишився, навряд чи зуміє.

Я знаю, що маю бути закинутий, однак якщо Ваша невблаганність візьме до уваги втручання Гарбузяника, то, можливо, дозволить мені набути нової подоби й ті два дні, що лишилися до Збіговиська, присвятити служінню Вам і всьому Збіговиську.

Тремчу від жаху,

Д.Р. Акула

Ксерокс

Отже, бабай Гарбузяник на батьківські збори так і не пішов, але відпустив свого онука до школи. Чу бракувало лише двох подяк. Але ж і часу він майже не мав, тому оте «лише дві» в даній ситуації перетворювалося на «аж дві».

— Не переживай, Чу, — підбадьорювала друга Соня дорогою до школи, — дві подяки можна й за день заробити. А в нас аж цілих два дні. До того ж тепер глипача немає. Впораємось.

— Якби ж то, — відповів Чу, поправляючи на спині свій самовар-рюкзак. — Вчора он жодної не вдалося здобути. А глипача ще ранувато списувати з рахунку, не ми ж його викрили, отже, ще нічого не ясно.

— І не думай про це, він не насмілиться повернутися, краще дивись, які я кров'яні сардельки котику несу, — Соня мимохіть зітхнула. — Бабуся Томові купувала, але тепер… нехай кошеня поласує.

Річ у тім, що вчора посеред дня, під час уроків, до школи прибилося кошеня. Худеньке, чорне з колючими темними очками. Його надибав сторож дід Микита.

Старий влаштував малому хатку з картонної коробки під самим ґанком школи. Дідусь дуже зрадів приблуді, бо давно мріяв завести собі вдома якусь тваринку, та все щось не виходило. А тут кошеня саме десь узялося, наче дізналося про дідову мрію.

На радощах сторож налив малому молочка в підставку з-під вазона, та воно, певно, було не голодне й пити не схотіло. Проте дід Микита все одно почувався щасливим і мріяв, як він через день або два (бо ще треба домовитись із бабою) забере кошеня додому.

Не встигли Соня й Чу ввійти до школи, як усередині увімкнулася сирена. «Невже знову пожежа?!» — подумали вони й щодуху вбігли в школу. Втім одразу ж з'ясувалося, що ніякої пожежі немає. А сирена? І сирени немає. Замість сирени посеред шкільного холу, обіпершись на дебелу швабрюку,