Михайло Петрович Старицький - Талан

ж до гапликiв! Музика — одне, вона — друге… нi тпру нi ну! А все ще дметься… аж поки з гальорки не крикнули: "Годi!"

Л у ч и ц ь к а. Невже їй трудно? Такий простий мотив… (Почина наспiвувати)

Як поїхав мiй миленький до млина, до млина,

А я собi Прудиуса найняла, найняла i т. д.

Спочатку спiва боязно, тихо, з паузами, а потiм з запалом… поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась.

М а р и н к а (хотiла ранiш спинити, та Лучицька очима просила дозволить їй). Боже мiй! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!

Л у ч и ц ь к а (ледве вимовля). Мiкстуру…

М а р и н к а (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь… Так-то ви хочете стрiти свого любого?

Л у ч и ц ь к а. Не буду, не буду! Так захотiлось… згадати минуле… i похлинулася… Мовчатиму!

Б о г д а н и х а. Ви мовчiть та дивiться! Ось i вiнок буде зараз готовий…

Лучицька мовчить, важко дише i мiмiкою показує, щоб їй надiли дукач i намисто, її наряджають. Взагалi в мiмiчнiй грi спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потiм їй муки стихли, i вона уже мiмiчно гра з дитячим усмiхом.

Ось i вiночок готовий! Бачите, який славний? От i надiнемо! (Надiва). Як вам в йому любесенько!

В И Х I Д V

Тi ж i Палажка.

П а л а ж к а. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою!

Л у ч и ц ь к а. Ай! (Обнiма няню).

П а л а ж к а. Рiднесенька моя, ось просвiрка тобi з часточкою за здравiє! Молилась за тебе i в монастирi, i тут…

Лучицька цiлує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, i на ноги показує, що няня для неї натрудила.

Що там ноги, що мої костi? Аби ти, моє янголятко, була здорова… I будеш — я знаю, що господь зглянеться на нашi сльози!

Лучицька показує жестами, що вiрить в бога, цiлує проскуру, просить няню присiсти вiдпочить, а потiм вона мов i поговорить з нею. Проскуру передає, щоб коло iкони поставить. Палажка кладе, iде поуз, i, глянувши на Лучицьку, махнула в розпачi рукою, i з риданням пiшла в боковi дверi.

В И Х I Д VI

Тi ж i Безродний.

Б е з р о д н и й (входить з вiнком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новою славою! На втiху нам i на красу мировi! (Кладе вiнок до нiг Лучицької i цiлує їй руки).

Л у ч и ц ь к а (обнiма Безродного). Друже мiй! Єдиний мiй! (На мiмiку Маринцi). Я трiшечки… трiшечки…

Б е з р о д н и й. Ми встали уже? Прибираємось! Тож-то сьогоднi i день такий, — не нарадується мир божий!

Л у ч и ц ь к а. Встала… Менi лучче… Я така щаслива… Так вам рада! (Знову обнiма). Єдиний мiй!

Б е з р о д н и й. Боже мiй! Як я вас… (Утирає очi i вiдходить; передає Маринцi грошi).

Мiмiчна сцена.

Л у ч и ц ь к а (розчулено). Знаю, знаю… (Пауза). Ану, пiдведiть… З вами пройдусь, менi легше… Менi так радiсно, мов п'яна…

М а р и н к а (злякано). Не треба, не треба!

Л у ч и ц ь к а. Нi, нi… пройдусь…

Б е з р о д н и й. Постiйте ж.

М а р и н к а. Берiть її пiд руки.

Л у ч и ц ь к а (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилась… (Задишка).

М а р и н к а. Лягли б краще… А то все тривожитесь та надриваєтесь…

Л у ч и ц ь к а. Нi, перемогла вже… О, бачите? Iду… iду… iду!.. Швидко… сама!

Б е з р о д н и й. Ви тiльки схудли… Але то пусте…

Л у ч и ц ь к а (хапається за серце). Ай!! Не можу!! Смерть тут, смерть!! (Кинулась i повисла на руках у Безродного).

Б е з р о д н и й. Заспокойтесь… голубонько!.. То все наживете… Не можна ж зразу. (Показує очима, щоб пiдкотили крiсло).

Його тепер ставлять насеред кону.

Може, ляжете?

Л у ч и ц ь к а (маха головою, що не хоче).

Її садять в крiсло.

Смерть!.. Сила зникла… Нема чим жити… (Звiшує руки i голову безсило).

Б е з р о д н и й. Надбаєте… буде чим… жити… (Утира крадькома очi).

Л у ч и ц ь к а (усмiхаючись журно). Ви самi тому не вiрите… друже…

Б е з р о д н и й. Такої кривди там (на небо) бути не може!

Л у ч и ц ь к а (все тяжче дише). Не нам розумiти святу волю… Менi тiльки тим… ще журно вмирати… що життя… марно пройшло… Не справдились нi мрiї… нi надiї!.. Навiть рiдна сцена, якiй я, боже, як вiрила… теж хитається, — мiй талан не дав їй… спомоги… I серце коханому не дало втiхи… i ви, мiй кращий друг, з своїми широкими думками оддали себе цiлком… i опинились марно край ями…

Б е з р о д н и й. Що я? Може, й слiд було, щоб так сталося: лихо поновля душу i гартує думки… А ви до себе несправедливi: немарно пройшло молоде ваше життя, недарма талан просiяв, не на порожньо й серце любило! Хай ми й не тiшимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами i горем великим, наша рiдна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його… I помiг сьому й ваш талан: вiн окрасив сцену, освiтив її сяйвом яскравим i привабив до себе весь люд. Що в сiм'ї нашiй, яка розрослась i розвилась, не без лихих людей, то де їх нема? Де люде — там i грiх! Але скiльки пiд вашим крилом виховалось i чесних, i добрих, i милостивих! А серце ваше всiх грiло, всiм давало i свiтло, i тепло, i навiть коханiй дружинi