Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

а червиві кидав Рабіко, що стояв під деревом.

— Ось виросту, то не можна буде лазити по деревах, — сказав він вголос сам до себе. — Ну до чого б мені хотілось залишитися назавжди хлопчиком… Це ж так цікаво!

— Є на світі дещо цікавіше, — відповів десь за його плечима незнайомий голос.

Педріньйо дуже злякався. Подивився праворуч — нікого, ліворуч — нікого… Що за чудасія?

— Хто тут? — запитав він тремтячи.

Той же голос відповів:

— Я.

— Хто «я»? «Я» — це не ім’я.

Мовчанка…

— А який ти на зріст?

— Приблизно як ти.

— А скільки тобі років?

— Приблизно як тобі.

Якщо такий же на зріст і стільки ж років, значить «голос» також хлопчик… Педріньйо дуже зрадів і запитав:

— А чого ти сюди прийшов?

— Щоб розповісти одну важливу таємницю.

Педріньйо ще більше зрадів.

— Ану, покажися! — крикнув він. — Ти такий же хлопчик, як я, мене не обдуриш!

«Голос» прикинувся, ніби не чує.

Педріньйо трохи розгубився, але не визнав себе переможеним.

— Та я знаю, що ти хлопчик! Яку ж ти можеш знати таємницю? Орден Жовтого Дятла знає всі таємниці.

«Голос» іронічно посміхнувся:

— Ти гадаєш, що знаєш все, а насправді не знаєш нічого. Я прийшов розповісти дуже важливу таємницю: я знаю, як зробити людину такою ж невидимкою, як я.

Ці дивні слова справили на Педріньйо таке враження, що він зачепився ногою за сучок і гупнув униз головою на землю. На щастя, дерево було не дуже високе, отож він не боляче забився. Педріньйо підвівся, змахнув сухе листя, що прилипло до сорочки, і сердито запитав у «голоса»:

— Де ти там, хулігане?

— Праворуч, ліворуч, попереду і позаду, — була відповідь.

Найогидніше у світі — це говорити з невидимкою. Не знаєш, куди повернутися. А «голос», як навмисно, забігав то з правого боку, то з лівого, то спереду, то ззаду, начебто дражнився.

— Це, напевно, дуже приємно бути невидимкою, — сказав Педріньйо кудись у простір. — Ми скільки про це розмовляли з Кирпою!..

— А хто це?

— Це моя двоюрідна сестра Лусія, дівчинка з кирпатим носом. Вона також хоче стати невидимкою. Ти їй покажеш, як це робиться?

— Покажу обом, якщо заслужите.

— А що треба робити, щоб заслужити?

— По-перше, не називати мене хуліганом. А по-друге, поїхати зі мною у Світ Чудес. Подивимось, як ви там поводитиметеся. Поки що єдиний хлопчик-невидимка на світі — це я. Та я почуваю себе дуже самотнім, мені потрібні товариші. Тому я й прийшов сюди.

— Спасибі, що згадав. А де цей Світ Чудес?

— Повсюди. Ось поглянь, у мене є карта, — сказав «голос», простягаючи складений аркушик.

Педріньйо дуже здивувався, побачивши, як карта сама собою розгортається в повітрі. Він простягнув руку, взяв карту і почав розглядати.

— Прекрасна карта, — сказав він, читаючи назви земель і морів. — Навіть Будиночок Жовтого Дятла тут помічено. І свинарник маркіза де Рабіко видно дуже добре. Де ти взяв цю карту?

— Сам склав, мандруючи з олівцем у руках. Світ Чудес дуже стародавній. Він з’явився, коли народилася перша дитина на землі, і існуватиме, поки помре останній дід.

— А легко дістатися туди?

— Дуже легко або неможливо. Залежить від людини. Людині з уявою дуже легко.

Педріньйо не зовсім зрозумів останні слова… «Голос» інколи казав дивовижні речі.

— Багато мандрівників побувало у Світі Чудес, — вів далі «голос». — Серед них були брати Грімм і Андерсен, ти знаєш їх? Вони там довго прожили, багато чого побачили і потім розповіли про все достеменно так, як бачили. Брати Грімм перші розповіли історію про Кагляночку, повністю — все як було. До них ця історія вже гуляла по світу, але кожен розповідав її по-різному…

— Як цікаво! Ну, а карту я можу взяти собі?

— Візьми. Я її напам’ять знаю. Тільки не загуби — іншої такої карти на світі нема.

— Не турбуйся, все буде гаразд, — сказав Педріньйо, ховаючи карту до кишені.— Тепер тільки треба з’ясувати, як туди їхати.

— Не думай про це. Я все знаю. Я поведу вас туди.

— Коли?

— Коли хочете. Завтра, наприклад.

— Чудово! — зрадів Педріньйо. — Завтра і поїдемо. Вранці я прийду на це саме місце з моєю двоюрідною сестрою Лусією. Згода?

— Кукуріку! — відповів таємничий голос і змовк.

Педріньйо постояв, послухав. Тиша. Видно, той, кому належав голос, пішов собі.

Педріньйо довго ще стояв на тому ж місці, задумливо дивлячись перед себе.

Розділ другий

Друзі готуються до від’їзду

Додому Педріньйо біг бігом, поспішаючи розповісти Кирпі про дивну пригоду. Він виклав усе одним духом, збиваючись і хвилюючись.

Кирпа аж рот роззявила від захоплення.

— Та який же в нього вигляд? — запитала вона, паленіючи з цікавості.

— Звідки ж я знаю, який у нього вигляд, коли він невидимка! Голос такий хлоп’ячий. Каже, що на зріст такни, як я, і стільки років, як мені. Співає півнем.

— Чудасія! — похитала головою Кирпа, розглядаючи карту, розстелену на землі.— Еміліє, іди-но сюди, поглянь…

Лялька, що гралася з графом у схованки, підвела голову і швидко застукотіла каблучками — стук-стук-стук… Подивилася на карту, висловила свої критичні зауваження і, побачивши зображення свинарника Рабіко, скрикнула:

— Графе, йдіть сюди, подивіться-но! — Але граф не зразу відгукнувся, тому Емілія побігла за ним і ткнула його в карту так необережно, що графський ніс прорвав якесь море.

Ну, карту розглядали-розглядали, вивчали-вивчали, і нарешті Педріньйо сказав, що досить — час готуватися до від’їзду.

— Треба все вирішити сьогодні, бо завтра вранці їдемо. По-перше, давайте подумаємо, хто поїде, а хто залишиться вдома.

— По-моєму, можна їхати всім, окрім Рабіко, — сказала Кирпа. — Маркіз дуже зле вихований. Поїде Емілія, поїде Уяви Собі, поїде граф…

— Уяви Собі не поїде! — аж кинулась Емілія. — Яка користь від такого виродка? А граф — нехай, він мені буде потрібен.

Хоча всі пожаліли дерев’яного чоловічка, та з Емілією краще не зв’язуватися. Ухвалили — їде граф.

— А речі? — згадала Кирпа. — Взяти що-небудь з одягу чи не треба?

— Я гадаю, не треба, — сказав Педріньйо. — Хлоп-чик-невидимка, мабуть, людина бувала: він завжди зуміє добути те, що нам знадобиться.

Постановили речей не брати.

— Ну, ось і добре, — сказав Педріньйо. — Тоді ходімо спати, а то завтра вставати дуже рано.

Донну Бенту здивувало, що діти так покірливо, раніше призначеної години, пішли спати, і вона сказала тітоньці Настасії:

— Завтра нас жде яка-небудь несподіванка!..

Та Емілія не лягала. У ляльки була своя особлива думка про все, і вона завжди звикла робити не так, як інші. Тому вона вирішила речі взяти і провести решту вечора, укладаючи свої дрібні речі в маленький кошичок, подарунок донни Бенти. Поклала папужине перо, половинку зламаних ножиць, знамениту шпильку з голубкою та інші