Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

його лежала крива сонячня пляма, і Юті здавалося, що вона рухається, повільно повзе древнім, подекуди замшілим камінням.

Із середини столу стирчав шип заввишки з Юту. Довкола нього рунами звивався текст; прочитати його можна було, тільки обійшовши стіл навкруги.

Принцеса рушила в обхід, намагаючись менше дивитися на бахрому з тригранних гаків.

«Тут чинили свій славний промисел… тут вкушали царственну здобич… покоління…» Далі випливала низка імен. Юті б зупинитися, але знаки й слова прикували її, підкорили своїй волі, і вона ходила колами, то наближаючись до жахливої купи інструментів, то знову віддаляючись від неї: «Ім-Ар, Сам-Ар… Дин-Ар, і син його Акк-Ар… Дон-Ір, Дан-Ан, Дар-Ар… Хар-Анн, Хен-Анн…»

В Ютиних вухах зароджувалася, підсилювалася врочиста, ритуальна музика, і кроки її мимоволі вкладалися в твердий, нещадний ритм: «Лір-Ир, Лак-Анн… Сан-Ир, Зар-Ар, Зон-Анн…». У принцеси запаморочилася голова, гаки злилися в одне залізне кільце, а Юта все читала й читала: «Ган-Анн, Гар-Ар… син його, могутній… і син його… і син…»

Скільки імен. Кожне ім’я — ритуал, і не один. Не дивно, що й досі живісінькі страшні казки. Кожне ім’я — загибель невинної дівчини, і навіть не однієї. Кожне ім’я… Але низка підходить до краю…

«Ард-Ир, Акр-Анн, і син його…»

В голові у Юти гуло, вона похитувалася, намагаючись втримати рівновагу, і все намагалася зрозуміти, що за слово, таке неприємне, дряпає її зсередини, яка тінь ходить навкруги, ніяк не торкаючись її свідомості.

От і все, вона зараз піде. Піде й більш ніколи сюди не повернеться. Треба тільки перечитати останні імена, невідомо, навіщо, але цього вимагає хтось сторонній, що вселився в Юту й випробовує там, всередині, свої гостренькі пазурі…

Їй не хотілося перечитувати. Повільно, над силу, вона підняла очі…

Очі сльозилися. Нічого не видно, подумала Юта, але сторонній, що оселився в її душі, знову завовтузився й змусив.

Ард-Ир… Хто це, не знаю… Акр-Анн… і син його… син його… син…

В Юти підкосилися ноги. Похитнувшись, вона вхопилася за тригранний гак.

Син його Арм-Анн.

Він чинив тут свій славний промисел. Він вкушав тут царствену здобич. А потім він брехав Юті, і Юта повірила.

Він входив сюди, ведений батьком і дідом. Бранка… Така ж дівчина, як вона, Юта. Може, він і не хотів… Навіть напевно… Проте закони роду…

Юта зігнулася навпіл і виблювала. Рипнули, відкриваючись, двері.

Ох, ні, подумала принцеса. Іди геть.

— Юто? — Арман, стривожений, широко крокував залою до кам’яного столу. — Що ти тут ро… — і затнувся.

Принцеса насилу випрямилася. Ось він іде, і очі ясні. І все, як колись… Горгулья, вона дозволяла йому торкатися себе.

Принцеса насилу придушила новий напад нудоти.

— Юто?! — він зупинився.

— Як… — вона кашлянула, повертаючи собі голос, — як це було на смак, Арм-Анне?

Темно-зелені Арманові очі стали геть темними — так розширилися зіниці.

— Напевно… — Юта облизнула губи, — людське м’ясо дуже поживне… Без прожилок… М’яке…

— З глузду з’їхала? — запитав він уривчасто.

— Подивися, — Ютин палець безвольно тицьнув у напис на камені, — подивися, як цікаво… Твого дідуся звали Ард-Ир, а татуся — Акр-Анн… І який би ти був дракон, насправді, так і не покуштувавши…

— Замовкни.

— Звісно… Я нічого не збираюся з тобою з’ясовувати… Будь ласка, вийди. Я… бачити тебе не можу.

Арман хотів щось сказати, але не видав ні звуку.

Імена його батька та його діда у вустах принцеси звучали майже образливо. Вона стояла перед ним, обурена, сповнена жаху й відрази, при цьому відраза ця перевершувала й жах, і обурення. Вона метала блискавки темними звуженими очима. Вона не бажала, та й не могла зараз його слухати. Сунувши ніж в його давню роз’ятрену рану, вона зараз діловито провертала вістря.

Арман знову відкрив рота, але не для слова, а для судомного вдоху.

— А ти ніжна, — проказав він, криво всміхнувшись. — Навіть бачити не можеш? Шкода… Вже прийдеться подивитись, дорогенька. Я ж іще не вирішив, може, й з’їм тебе?

Юта відсахнулася. Арман розреготався:

— Аякже, який я був би дракон, не покуштувавши… Так-так… М’яке, і без прожилок… Поживне… Молоденьке, безневинне… Що ти дивишся, як скривджена доброчесність? — Він підняв плечі, і з них туго вистрілили перетинчасті крила.

— Ніжне рожеве м’ясо! — вдарив по підлозі лускатий хвіст. — Тепле, запашне! Так, принцесо?! — останні слова було важко розібрати, тому що зубаста паща погано його слухалася.

Ледь поборовши заціпеніння, Юта рвонулася. Проскочивши між Арманом і столом, вона залишила на залізному гаку уривок темного балахона.

Услід їй линули моторошні звуки, він яких завмирала кров — як людина, Арман ще міг сміятися, а як дракон — ревів і захлинався полум’ям. Гаряче повітря вдарило Юті в спину, і кінчики її волосся завилися, обпалені.

Багато днів, що вона провела в замку Армана, були присвячені пошукам виходу. Юта тремтіла на холодних сходах, знову й знову розгортаючи в пам’яті розташування кімнат і коридорів. Драконячою Брамою користуються крилаті ящери, але має бути інший вихід. Вихід для людей. Брама.

Вона заплющила очі. А коли ні? Істоти, які жили в замку, прекрасно обходилися величезною круглою діркою, розташованою високо над морем. А щодо бранок — бранкам хід на волю було закрито…

Думай, сказала вона собі. Ти або втечеш негайно, або кинешся з вежі — і не мрій, голубонько, що зможеш знайти третій вихід. Сама винна, не зберегла королівської гідності, завела з чудовиськом фамільярні стосунки… Думай.

Вона сильно замружилася й стисла долонями скроні.

Арман сидів на пласкому камені, безвольно притулившись плечем до кістяка корабля, колись викинутого штормом на ці скелі.

Тепер нещасний корабель був схожий на обгризений риб’ячий кістяк — круті ребра переборок, судомно витягнуті щогли, зітлілі ганчірки на місці вітрил. Над головою Армана загрозливо потріскувала висока корма. Він уявив на секунду, як корма падає, ховаючи його під купою гнилого дерева… І лишився сидіти.

Від моря дув холодний вітер — надсадний і безперервний, мов зубний біль. Арман втискався в слизькі дошки.

Його звинуватили у вірності традиціям роду. Він сам усе життя прагнув їх дотримуватися — і мучився через свою неспроможність. Чому ж принцесині слова обернулися гіркою образою? Чому так тоскно, так порожньо й так не хочеться жити? Чи тому, що ніколи не досягав успіху в промислі й жодного разу не виконав ритуалу? Або тому, що принцеса йому не повірила?

Глухо вдарив мідний дзвін на носі загиблого корабля.

Вони боялися, що він помре в дитинстві, услід за своєю матір’ю. Дід підказав рішення — вирізати ім’я дитини на ритуальному столі, і життєва сила, закладена в камені, допоможе хлопчикові вижити. Потім старий не раз шкодував про це…

Арман вибрався