Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

лакея, потім дворецького, потім фрейліни, що посідала на острові посаду головнокомандуючого. Але перш ніж печатку було вскрито, палац уже прокинувся, розбуджений страшною звісткою.

— Рятуйтеся! Швидше! — уривчасто викрикував незнайомець. Голос він мав ледь хриплуватий.

Принцеса Олівія, тільки-но продерши очі, засумнівалася було — незнайомець посилався на королівського астролога, який зазвичай пророкував погоду неправильно; печатка на сувої виявилася більшою, ніж звичайно — проте вже вирувало в темряві море, уже зміцнів вітер і доносив від обрію глухий, невиразний гул.

Хряскали двері й вікна. Терміново пакувалися валізи, щоб відразу бути залишеними напризволяще. Човнів на всіх не вистачало. Полетіли за борт мішки, барила, килими й тенти. Із причалу спорудили пліт.

Незнайомець метушився більше за всіх — бігав, як навіжений, і квапив, підганяв, а то й просто залякував, хоча необхідності в цьому вже не було — на морі явно починалося щось надзвичайне.

А коли принцеса Олівія із фрейліною й дуеньєю, всі її подруги й кавалери, два десятки слуг, кухар з виводком кухарчуків, тесля й праля відбули до берега, очолені капітаном в мундирі на голе тіло — тоді незнайомець непомітно відійшов за будівлі, миттю вкрився лускою й злетів в досвітнє небо.

Флотилія рухалася повільно, слуги веслували незграбно. Часу для порятунку майже не залишалося. Благословлялося на світ.

Коли головний човен з вітрилом досяг маленької пристані у підніжжя скель, гострі Арманові очі побачили на обрії білий гребінь.

Коли тесля підсадив пралю на нижній майданчик дерев’яних сходів, хвиля здіймалася вже на півнеба.

Вервечка людей повільно, дуже повільно здолала десять прольотів дерев’яних сходів і зникла, як черв’як у норі — в скелі було пробито наскрізний прохід, прикритий з боку моря круглим валуном, і тому невидимий для Армана.

Арман озирнувся — і відразу ж рвонув угору.

Хвиля пройшла просто під ним, він бачив її гребінь так само ясно, як свої пазурі. На гребені шипіли й клекотали спінені стрічки, схожі на жадібні язики. Дно на мить оголилося, і в Армана обертом пішла голова від погляду в прірву, що розверзлася під ним.

Хвиля перекотилася через острів Миші, не помітивши його, і вдарила в берег, мов у велетенський бубон. Берег здригнувся й застогнав.

Коли казан, що вирував у морі, трохи охолов, Арман побачив острів Миші. На ньому вціліли дві пальми — одна мала дві гілки, а друга — аж чотири.

Довго ще рибалки, чиї човни хвилею разтрощило об скелі, виловлювали з моря барильця з дорогим вином, уривки шовку, а деколи навіть і золоті прикраси.

6

Ці скелі зубчасті — хребет Прадракона.

Це сонце сліпуче — гортань Прадракона.

Замок — його корона.

Арм-Анн

Одного дня Юта довго розглядала чудернацькі знаки, колись перемальовані її рукою на стіну біля каміна. Знак «небо», знак «море», знак «нещастя»… Подумавши, принцеса вирішила продовжити дослідження в клінописній залі.

— Навіщо? — здивувався Арман.

Юта подивилася на нього пильно й серйозно:

— Я хочу прочитати пророцтво. Якщо там є рядки про тебе, то й про мене теж знайдуться. Інакше як же ми довідаємося, чим усе це скінчиться?

Вона пішла, а Арман довго й тужливо розмірковував.

Він згадав, як знайшов у скринях і подарував Юті срібний гребінь.

Принцеса зраділа й довго чепурилася, користуючись магічним дзеркалом, як звичайним… А одного разу, задрімавши в кріслі перед каміном, він прокинувся від Ютиного страху. Бліда, вона стояла за два кроки від нього, тремтіла й переводила погляд з Армана в кріслі на ніж для обробки м’яса, який валявся поруч на столі… «Що з тобою?» — запитав Арман. «Нічого, — відповіла вона над силу, — я увійшла, а ти… спав». «І що ж тут страшного?» «Нічого. Але я бачила такий сон…» Який саме сон бачила Юта, залишилося таємницею — вона нізащо не захотіла його переповісти.

Мабуть, принцеса має рацію, намагаючись розібрати пророцтво. Маленька заковика в іншому — досі ніхто не спромігся це зробити.

Дослідження Юти значно просунулося. Якось вона покинула підземелля раніше, ніж зазвичай, та, відкинувши вигорілий смолоскип, пішла шукати Армана.

У кімнаті із дзеркалом його не трапилось. Покрикуючи «Армане! Армане!», наспівуючи й насвистуючи водночас, принцеса рушила на пошуки.

Розгулюючи знайомими коридорами, Юта несподівано виявила непомічений раніше поворот. Як він зміг укритися від гострого принцесиного погляду — невідомо, але Юта, звісно ж, поспішила надлоужити згаяне.

Втім, у цьому коридорі не було нічого незвичайного — Юта хотіла повернути назад і поновити пошуки Армана, коли хід зненацька вперся в зачинені двері. Юта не мала з собою вірної зв’язки ключів — але інструмент і не знадобився, тому що двері виявилися не замкненими.

Юта, якій після всіх пригод море було по коліно, сміливо рушила вперед.

Приміщення, куди вона увійшла, було Ритуальною кімнатою. Для Юти спокійніше було б вважати її марою.

Як і в день викрадення, звідкілясь згори бив стовп світла. Як і в день викрадення, Юта затремтіла, тому що в цьому світлі ритуальна зала постала у всіх жахливих своїх підробицях.

У центрі містився круглий стіл, схожий одночасно й на вівтар, і на жертовник. Не стіл навіть — брила. Із середини його стирчав залізний загострений шип; сонце безжально виблискувало на вістрях тригранних, круто загнутих гаків, що бахромою звисали по краю круглого столу.

Кам’яна підлога зберігала сліди кіптяви, і кіптявою були вкриті огидні пристосування, звалені тут-таки неохайною купою.

Юта стояла, не в змозі зрушитися з місця. Потім підняла очі — і побачила письмена, що вкривали стіни аж під круглою стелею. Після довгих годин, проведених в клінописній залі, текст був для неї аж надто зрозумілий.

«Ти славний, сине… і славна твоя здобич. Виконай волю батьків та прабатьків своїх, скуштуй вінценосну бранку згідно з ритуалом, як личить тому, хто носить полум’я…»

І куштували. Ютиній гарячковій уяві привиділися мовчазні дракони, що нерухомо сидять уздовж стін. Скільки їх отут вміщалося за раз? Три? Чотири? Он через ту величезну дірку, що веде в драконячий тунель, вводили бранку… Чи ні? Адже до цього вона знемагала в ув’язненні, в вежі… Може, її вводили саме через ті двері, куди Юта й увійшла?

Вона зацьковано озирнулася. В Ритуальну кімнату вело безліч дверей — і один драконячий тунель… Виходить, Арман буває тут щоразу, коли вилітає з замку? Стривай, до чого тут Арман… Арман зовсім ні до чого. Ця зала не має до нього відношення, він не може відповідати за вчинки його предків.

В ній виникло палке прагнення негайно побачити Армана, вона вже обернулася, щоб тікати відтіля — але щось її втримало.

Як заворожена, майже проти своєї волі, вона зробила крок вперед, наближаючись до кам’яного столу. На поверхні