Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

світлішали, він щосекунди здавався здоровішим, але очі залишалися хворими. Він уже посміхався, уже сів пряміше, вже готовий був підвестися — та він був приречений, знав це, і приреченість огортала його, ніби плащ.

— Скільки твоїх людей залишилося в замку? — різко запитав Максиміліан. — Що нам робити: пробиватися до своїх, дати драла, поки не пізно?

— Ліно, попроси його піти геть, — Гарольд із натугою підвівся. — Поки ще я командую цією фортецею, не потерплю тут некроманта.

Тонкі губи Максиміліана стислися в шнурочок. Носком чобота він підчепив половинку розрубаного посоха на підлозі:

— Де твоя зброя, магу? Оце?

Не слухаючи його, Гарольд визирнув у вікно. Озирнувся; важкими кроками перетнув кімнату, відчинив шафу; я побачила знайомий безлад — книги, склянки, засушені ящірки, світильники й пергаментні сувої, недогарки свічок, іще якесь дрібне сміття; у кутку шафи стояв, як завжди, великий кістяк, прикладав до зубів кістяний палець на знак мовчання.

— Ого, — Максиміліан пожвавився. — А ще некроманта лає…

Гарольд не дивився на нього. Із глибини шафи він витяг згорток, струснув курну тканину, оголюючи меч у піхвах. Кістяк запопадливо причинив дверцята зсередини.

Гарольд скинув піхви на підлогу. Меч, якщо його вперти вістрям у землю, руків’ям діставав би мені до підборіддя.

— Ось моя зброя, — похмуро мовив Гарольд. — Я не здамся без бою. Ліно, відкинь ці камінчики, — він кивнув на завалені двері.

— Гарольде! — скрикнула я. — Послухай!

Він обернувся до мене — здивований цього разу моїм тоном.

— Ми не повинні вмирати! Ми повинні вижити, врятувати цей замок і це місто, ми повинні все це відстояти, я знаю як! Ми знайдемо й повернемо Оберона, ти згадаєш його, і все Королівство згадає його, тоді нам будуть потрібні люди, щоб боротись із Сараною! Коли прийде Оберон…

— Ліно, — суворо перебив мене Гарольд. — Не будь легкодухою. Ти вигадала собі якогось Оберона… аби бодай у щось вірити. Його нема й не було ніколи. Слід мати мужність, аби глянути дій правді у вічі.

Він ступнув у вузькі двері потайного ходу й зник з очей. Кілька секунд вуха в мене були наче ватою закладені, в цій глухій тиші повторювалися й повторювалися його слова: «Оберона нема й не було ніколи». Але ж він має рацію…

Я помотала головою. Гарольдові слова зробили мене слабкою. Не удар ворога — а прості слова друга, який, до того ж, переконаний, що говорить чисту правду…

Максиміліан тим часом смикав дверцята шафи, а кістяк тяг їх на себе. Мовчазна боротьба тривала зі змінним успіхом.

— Який дивовижний кістяк, — пробурмотів Максиміліан замислено. — Як би перетягти його до мене в замок…

— Це над силу некромантові, — глузливо сказав хтось глибоким голосом.

Ми одночасно озирнулися. Кістяк скористався замішанням Максиміліана та з гуркотом зачинив дверцята шафи. Принц-деспот лежав, не силкуючись звільнитися, і дивився на нас знизу вгору.

— Як дивно все повторюється, — тепер він звертався тільки до мене. — Був час, коли ця дівчинка вже одного разу мене перемогла… Але користі це їй не принесло.

— Ще й як принесло, — огризнулась я. — Зрадник!

— Невдаха, — з негарною посмішкою додав Максиміліан.

Очі в принца-деспота гостро блиснули:

— Подивимося, хто з нас невдаха.

— І дивитися не варто, — Максиміліан витяг із-за пояса кинджал. Рука його раптом завмерла; він рвучко обернувся до мене:

— Ліно, а що як убити його — й відразу ж попросити принести нам Зшивач?

— Такого попросиш, — процідила я крізь зуби.

Максиміліан спохмурнів:

— Сказано — великий воїн, який давно полишив цей світ. Давно, а не хвилину тому… Тим простіше.

І з кинджалом в опущеній руці він зробив крок до принца-деспота.

— Стривай, — нервово сказала я. — Ти збираєшся його просто зараз порішити?

— А що з ним робити? Уже ж не саджати в темницю, звідки він знову втече, а втретє ти його точно не здолаєш.

Принц-деспот мовчав.

— Зачекай, — мені дуже не хотілося, щоб він убивав зв’язаного.

— Чого там чекати?

Переговори за горою цегли на місці дверей змінилися несподівано лементом і брязкотом зброї. Залишалося тільки сподіватись, що Гарольд напав на зрадників не самотою.

— Іди, політай за віконцем, — сказав Максиміліан, не звертаючи на лемент жодної уваги. Він зупинився над лежачим; я відвернулася.

— Не поспішай, — сказав принц-деспот, і голос його ледь помітно здригнувся. — Оберон би так не робив.

* * *

Я так думаю — річ не в тім, що принц-деспот ніколи не забував образ. Кілька років, проведених у Обероновій в’язниці — хай і зручній, гідній принца, — були достатнім приводом для його злопам’ятності. Це я зміркувала потім; коли принц, уже під занесеним ножем некроманта, назвав короля на ймення — і мене неначе молотком по тім’ячку вперіщили.

Я стрибнула до Максиміліана й перехопила його за руку з ножем. Але некромант, виявляється, вражений був не менше мене.

— Оберон би так не вчинив, — повторив принц-деспот, і до голосу його повернувся звичайний спокій. — Але ж ти, дівчинко, хочеш бути схожою на свого короля?

— Ти пам’ятаєш Оберона?

Принц-деспот лагідно посміхнувся.

— Це нічого не змінює, Ліно, — похмуро сказав Максиміліан. — Він помре зараз, навіть якщо мою рідну бабусю згадає.

— Це змінює… — у мене плуталися слова й думки. — Нас уже троє, тих, хто пам’ятає.

— «Нас»?!

Максиміліан витяг торбинку з насінням правди. Принц-деспот більше не посміхався; Максиміліан затис йому носа, а далі ми майже цілу хвилину чекали — принц, здавалося, волів задихнутися, але рота не розтулити.

Нарешті він не витримав. Максиміліан скористався миттю й спритно застромив йому до рота уламок деревини, знайдений на підлозі. В такий спосіб принца позбавили можливості кусатись, і тоді з надзвичайною обережністю Максиміліан притис його язика лезом кинджала — ніби лікар ложечкою, щоб подивитися горло. Принц заричав; Максиміліан поклав насінинку йому на язик, і деспотові нічого не лишалось, як ковтнути.

— Що ти зробиш, коли отримаєш волю?

Принц-деспот сіпнувся; Максиміліан забрав кинджал і висмикнув деревинку. Принц деспот мовчав, на чолі його великими краплями виступив иіт, ремінці, що стягали тіло, напружилися. Принц мовчав і мовчки звивався, дивитися на це було так страшно, що я позадкувала. Невже деспот вирішив умерти, але не зронити й слова, не піддатися, не поступитися примусові? Що з нього візьмеш; коли я остаточно в цьому впевнилася — принц завив, так що луна застрибала по кімнаті:

— Уб’ю вас обох! Уб’ю!

Він репетував і плювався, але насінинка правди в його в животі знову перетворилася на безневинну горошинку. Принцові вочевидь полегшало, але його ненависть до нас від цього тільки зміцніла.

— Ти бачиш, Ліно, — стомлено сказав Максиміліан. — Простіше його прирізати.

Каміння, що завалило двері, захиталося, начебто хтось із того боку намагався розібрати завал. Потім я почула приглушений