Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

— Ліно! Ти жива?

— Так!

— Прибери завал… Ми їх відтіснили.

Принц-деспот захекався, болісно морщачись.

Бавитися з насінням правди — пуста витівка; я стала на коліна, доторкнулася до його живота навершям посоха. Зосередилася, відчула, як німіють долоні. Забирати біль Оберон навчив мене ледь не в першу чергу.

Навершя кволо засвітилося. Принц завмер, подивився на мене, начебто не вірячи очам. Я тим часом підвелася, вийшла на середину кімнати, скерувала посох на цегляний завал. Згадала вітер, відчула напругу в грудях, м’яко перелила її через ліву руку — в посох.

— Відійдіть там! Сте-ре-жися!

Посохнув здригнувся, я відчула віддачу. Каміння розкотилося, начебто вежу в пісочниці штовхнули величезною ногою. Склепіння затремтіло, стелею побігли нові тріщини, але другого обвалу не сталося; відкрився пролам, і крізь хмару пилу я побачила Гарольда в оточенні п’яти чи шести замкових стражників.

— Розумний маг спершу перевірив би міцність склепіння, — пробурмотів Максиміліан.

Гарольд кивнув мені буденно, ніби я прості двері перед ним відчинила:

— Дякую… Я збираю своїх людей. Замок кишить зрадниками, — погляд його впав на зв’язаного принца-деспота на підлозі. — Я покличу палацового ката… Якщо відшукаю. Втім, це вже не має значення.

Він підняв свій меч і рушив геть коридором, а за ним, накульгуючи, невпевнено перезираючись, потяглося його воїнство.

Я зважила посох у руках і знову обернулася до принца-деспота:

— Ваша високосте, як нам краще провести час до появи палацового ката?

Він мовчав. Я стрималася:

— Може, не будете вдавати з себе гусака на відгодівлі? Ми з Максиміліаном можемо застромити вам у горлянку стільки насінинок, скільки захочемо. Невже так важко відповісти на двійко запитань?

Він, як і досі, мовчав. У його очах було безмежне презирство. Я позбавила його болю в животі — на його погляд це було виявом слабкодухості і, напевно, страху.

— Мало часу, — Максиміліан примружився, глянув у вікно. Сонце вийшло з-за мереживної хмаринки, тіні подовжилися, надходив вечір. — Залишилося ледь більше доби, а ми ще з місця не зрушили, меча не добули, ворога не знайшли…

— Я відповім на ваші запитання, — раптом озвався принц-деспот. — Але не обіцяю, що ви зрадієте.

* * *

— Де зараз Оберон?

— Ніде. Його забули в Королівстві. Його забуло Королівство, сам світ забув його.

— Чому це трапилося?

— Маг, сильніший за нього встократ, побажав йому зла… — принц-деспот облизав сухі губи. — Я в цьому впевнений.

Він справді був упевнений, і насінинка «зарахувала» його відповідь як правдиву.

— Де перебуває цей маг?

— Не знаю, — принц-деспот зловтішно посміхнувся.

— Як повернути Оберона?

— Не знаю.

— Чи можеш ти допомогти повернути короля?

— Не знаю, — відповів він по коротенькій паузі. — Можливо, можу.

Насінинка повелася сумирно. Відповідь була ухильна, але прямої брехні в ній не знайшлося.

Я замислилася. У голові моїй штовхалися сотні запитань, я не знала, яке ставити першим.

Мене випередив Максиміліан:

— Чого ти боїшся найбільше?

Принц-деспот засичав, але насінинку було вже проковтнуто, а змушувати її чекати вдруге його високість не зважився.

— Старості!

— Чого-чого?!

— Старості, паралічу, кволості, голови, яка труситься! Ось чого я боюсь, а більше нічого мені не страшно. І не смішіть мене, погрожуючи, що вб’єте. Я загину в бою, коли вважатиму за потрібне!

Ми перезирнулися. У словах принца-деспота були такий натиск і така пристрасть, що, навіть зв’язаний він не здавався безпорадним.

— Ваша високосте, — промовила я вкрадливо. — У мого друга некроманта є замок у горах, як ви вже зволите знати. У замку є робочі місця для зомбі й кістяків. Думаю, ви підійдете на посаду зомбі-лакея: гарний замок, зручний ланцюг і ціла вічність попереду.

Принц-деспот вдав, що не чує. Зате дуже доречно пожвавився Максиміліан:

— Але ж точно! А коли зберуться гості, запитають: хто це у вас у вітальні на ланцюзі? А я їм так недбало: це принц-деспот, після смерті він здорово посумирнішав… Шкода, мало часу, треба перетягти його в замок швиденько, в мене там лабораторія у підвалі, я тобі не показував…

— Дурень, — принц-деспот примудрявся дивитися згори вниз, лежачи на підлозі, буравлячи очами довготелесого Максиміліана. — Ідіот! Ти ганьбиш своїх предків, хлопчику, ти зв’язався з Обероном і дозволив йому засмітити тобі мізки! Замок? Де буде твій замок, коли Королівство скінчиться? Що б ти не робив, як би не чаклував, — цей світ приречений, треба вшиватися звідси, поки не пізно! Дівчисько дурне, як віник, воно захоче битися й загине, чого доброго, тоді й ти, і я залишимося тут і дістанемося Сарані! Чия це була ідея — шукати Оберона?!

Я раптом побачила, як некромант червоніє. Його біле обличчя залило немовби малиновим варенням від чола до підборіддя.

— Моя, — сказала я різко.

— Моя ідея, — похмуро втрутився Максиміліан. — Мені подобається мій замок, я хотів зберегти його.

— Ти хотів знайти Оберона, щеня! Не бреши собі, ти цього хотів, а замок можна збудувати й у іншому світі! Ти став сентиментальним, дурним, наївним — ти, некромант у сотому поколінні!

Мені схотілося заткнути принцові-деспотові рота. Максиміліан відвернувся, дивлячись у вікно.

— Максе, він тебе провокує! Він з тебе знущається! Він…

— Ти думаєш, я не знаю? — перебив некромант злобливо. — Все я знаю. Пристойний некромант завжди перевіряє, чи нема в гробниці стража або пастки, мене ще дід учив… Добре, хай уже я негідний вилупок і все таке, але я втечу від Сарани, а ти, деспоте, — ні!

Він поворухнув скорченими пальцями. Принц-деспот сіпнувся й обм’як. Очі в нього закотилися; він лежав, зв’язаний, глибоко непритомний. Я подумала з каяттям: Оберон би так не вчинив… Як же ми боїмося принца-деспота, навіть зв’язаного! Оберон би його не боявся…

І ще я згадала недовірливі запитання Максиміліана: невже я справді збираюся битись? А чи знаю я, що таке справжня війна? І погляди, які він при цьому на мене кидав: видно, думав про те саме, що зараз уголос промовив принц-деспот. «Дівчисько дурне, як віник»… Можливо, Максиміліан цілком згоден із принцом?!

— Максе, послухай…

— Виходимо на виворіт, — відгукнувся він сухо. — Спробуємо розплутати тут.

* * *

Кабінет Гарольда був оповитий поплутаними нитками, петлі звисали зі стелі, стирчали з усіх стін, із усіх речей. Уламки посоха губилися в коконі тонких і грубих волокон. До шафи неможливо було продертися без ножиць — так щільно її обплело. Червона нитка, пов’язана з Обероном, зустрічалася то тут, то там, але нікуди не приводила — висіла уривками.

Принц-деспот лежав на підлозі в хмарині вогкого туману. Я подивилася йому в обличчя й відсахнулась: тут, на вивороті, він і мав вигляд такого чудовиська, яким був насправді. Різні нитки обвивали його, товсті й тонкі, тьмяні, обірвані, з