Анджей Сапковський - Останнє бажання

але ми не в змозі вибирати його самі. Лише Дуже Велике Зло може примусити нас до такого вибору. Хочемо ми того чи ні.

— Я явно випив дуже мало,— єхидно посміхнувся відьмак.— А північ, між тим, вже минула, як і всяка північ. Перейдемо до конкретних питань. Ти не вб'єш Стрегобора в Блавікені, я тобі не дам. Не дозволю, щоб справа дійшла до бійні і різанини. Вдруге пропоную: відмовся від помсти. Відмовся від наміру вбити його. Таким чином ти доведеш йому, і не тільки йому, що ти не кровожерне, нелюдське чудовисько, мутант і виродок. Доведеш, що він помиляється. Що зробив тобі Дуже Велике Зло своєю помилкою.

Ренфрі деякий час дивилася на медальйон відьмака, що обертався на ланцюжку, який той крутив пальцями.

— А якщо я скажу, відьмаче, що не вмію прощати або відмовлятися від помсти, то це буде рівносильно визнанню, що він і не тільки він праві? Вірно? Тим самим я доведу, що я все-таки чудовисько, нелюдь, демон, проклятий богами? Послухай, відьмаче. На самому початку моїх поневірянь мене прихистив один вільний кмет. Я йому сподобалася. Однак оскільки мені він зовсім не подобався, а зовсім навіть навпаки, то всякий раз, коли він хотів мене взяти, він дубасив мене так, що вранці я ледь сповзала з лежанки. Одного разу я встала затемна і перерізала жалісливому кмету горло. Тоді я ще не була такою вправно, як тепер, і ніж здався мені занадто маленьким. І, розумієш, Геральте, слухаючи, як кмет булькає, і бачачи, як він дриґає ногами, я відчула, що сліди від його палиці і кулаків вже не болять і що мені добре, так добре, що … Я пішла, весело посвистуючи, здорова, радісна і щаслива. І потім кожен раз повторювалося те ж саме. Якби було інакше, хто став би витрачати час на помсту?

— Ренфрі,— сказав Геральт.— Незалежно від твоїх мотивів і міркувань, ти не підеш звідси посвистуючи і не будеш відчувати себе так добре, що… Підеш не веселою і щасливою, але підеш живою. Завтра вранці, як наказав війт. Я вже тобі це казав, але повторю: ти не вб'єш Стрегобора в Блавікені.

Очі Ренфрі блищали при світлі свічки, горіли перлини в вирізі блузи, іскрився Геральтів медальйон з вовчою пащею, обертаючись на срібному ланцюжку.

— Мені шкода тебе,— несподівано промовила дівчина, не спускаючи очей з миготливого кружечка срібла.— Ти стверджуєш, що не існує Меншого Зла. Так от — ти залишишся на площі, на бруківці, залитій кров'ю, один-однісінький, бо не зумів зробити вибір. Не вмів, але зробив. Ти ніколи не будеш знати, ніколи не будеш впевнений. Ніколи, чуєш … А платою тобі буде камінь і зле слово. Мені шкода тебе, відьмаче.

— А ти?— Запитав відьмак тихо, майже пошепки.

— Я теж не вмію робити вибір.

— Хто ти?

— Я те, що я є.

— Де ти?

— Мені холодно …

— Ренфрі, — Геральт стиснув медальйон у руці.

Вона підняла голову, наче прокинувшись від сну, кілька разів здивовано моргнула. Мить, коротку мить здавалася переляканою.

— Ти виграв,— раптом різко кинула вона.— Виграв, відьмаче. Завтра рано вранці я поїду з Блавікену і ніколи не повернуся в це задрипане містечко. Ніколи. Налий, якщо там ще щось залишилося.

Звичайна глузлива, лукава посмішка знову заграла у неї на губах, коли вона відставила кубок.

— Геральте?

— Так?

— Цей бісів дах дуже крутий. Я б краще вийшла від тебе на світанку. В темряві можна впасти і покалічитися. Я княжна, у мене ніжне тіло, я відчуваю горошину крізь матрац. Якщо, звичайно, він як слід не набитий сіном. Ну, як ти думаєш?

— Ренфрі,— Геральт мимоволі посміхнувся,— те, що ти говориш, личить княжні?

— Що ти, в біса, розумієш в княжнах? Я була княжною і знаю: вся принадність життя в тому і полягає, щоб робити те, що захочеться. Я що, мушу тобі прямо сказати, чого хочу, чи сам здогадаєшся?

Геральт, продовжуючи посміхатися, не відповів.

— Я навіть подумати не смію, що не подобаюся тобі,— скривилася дівчина.— Вже краще вважати, що ти просто боїшся, щоб тебе не спіткала доля вільного кмета. Ех, білоголовий, у мене при собі немає нічого гострого. Втім, перевір сам.

Вона поклала йому ноги на коліна.

— Стягни з мене чоботи. Халяви — найкраще місце для кинджала.

Боса, вона встала, смикнула пряжку ременя.

— Тут теж нічого не ховаю. І тут, як бачиш. Та загаси ти вже свою трикляту свічку.

Зовні в темряві кричав кіт.

— Ренфрі?

— Що?

— Це батист?

— Звичайно, чорт забирай. Княжна я чи ні, врешті-решт?

5

— Татку,— монотонно тягнула Марилька,— коли ми підемо на ярмарок? На ярмарок, татку!

— Тихо ти, Марилько,— буркнув Кальдемейн, витираючи тарілку хлібом.— Так що кажеш, Геральте? Вона забирається з містечка?

— Так.

— Ну не думав, що так гладко піде. З цим своїм пергаментом та з печаткою Аудоена вона приперла мене до стінки. Я прикидався героєм, але, по правді кажучи, хрін що міг їм зробити.

— Навіть якщо б вони відкрито порушили закон? Влаштували шум, бійку?

— Розумієш, Геральте, Аудоен страшно дратівливий король, посилає на ешафот за будь-яку дрібницю. У мене дружина, дочка, мені подобається моя посада. Не доводиться думати, де вранці дістати сала для каші. Одним словом, добре, що вони виїжджають. А як це, власне, вийшло?

— Татку, я хочу на ярмарок.

— Лібуше, забери ти Марильку! Так, Геральте, не думав я. Розпитував Сотника, шинкаря з «Золотого Двору», про новіградську компанію. Та ще зграя. Деяких упізнали.

— Справді?

— Той, зі шрамом на пиці, Ногорн, колишній наближений Абергарда з так званої Ангренської вольниці. Чув про таку вольницю? Ясно, хто не чув. Той, котрого кличуть Десяткою, теж там був. І навіть якщо не був, думаю, його прізвисько пішло не від десяти добрих справ. Чорнявий напівельф Ківрил — розбійник і професійний убивця. Начебто має якесь відношення до різанини в Тридамі.

— Де-де?

— У Тридамі. Не чув? Про це багато було шуму. Три… Ну так, три роки тому, бо ж Марильці тоді було два рочки. Барон з Тридаму тримав у ямі якихось розбійників. Їх дружки, серед них, здається, і напівкровка Ківрил, захопили пором на річці, повний пілігримів, а справа була під час Свята Ніс. Послали барону вимогу: мовляв, звільни всіх. Барон, справа ясна, відмовив, і тоді