Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

З першими проблисками світанку Доріан опинився перед Ковент-Ґарденом[43]. Темрява спадала, і пронизане блідими вогнями небо сяяло, як чудовна перлина. По лискучій бруківці безлюдної ще вулиці прогуркотіло декілька величезних підвод, на яких рясно похитувалися лілеї. Повітря духмяніло ароматом квіток, і краса їхня наче тамувала його біль. Йдучи за підводами, він увійшов у ринок і став дивитись, як їх розвантажують. Один візник у білій хламиді почастував його вишнями. Доріан подякував і байдуже почав їсти, здивувавшись, чому візник відмовився взяти за них гроші. Зірвані опівночі, вишні немов ще тримали в собі прохолоду місячного світла. Повз Доріана довгою вервечкою тяглися хлопчаки з кошиками смугастих тюльпанів і жовтих та червоних троянд, обережно пробираючись поміж горами ніжно-зеленої городини. Під портиком з сірими, освітленими сонцем колонами снував гурт забрьоханих простоволосих дівчат-перекупок, що дожидали кінця гуртового торгу. Ще трохи їх юрмилося біля обертових дверей кав’ярні на П’яцце. Важкі возові коні ковзали копитами по нерівному бруку і дзеленькотіли балабончиками та збруєю. Декотрі візники спали на купі лантухів. Рожевоногі голуби з райдужними шийками метушливо дзьобали розтрушені зернини.

Врешті Доріан гукнув візника з кеба і поїхав додому. Там якусь хвильку він постояв біля дверей, оглядаючи безгомінний майдан і вікна будинків, щільно позакривані віконницями або шторами. Небо тепер стало суцільно опалеве, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло. З одного димаря навпроти вже курився тоненький струмінь диму, звиваючись блідо-бузковою стрічкою в перламутровому повітрі.

У просторому передпокої з дубовими панелями звисав зі стелі великий позолочений ліхтар, ймовірно здобич із гондоли якогось венеційського дожа. Три газових ріжки ще мигтіли у ньому голубими пелюстками в облямівці білого полум’я. Доріан загасив ліхтаря і, кинувши на стіл капелюха й плаща, пройшов через бібліотеку до спальні, великої восьмикутної кімнати на першому поверсі, яку, охоплений новим для нього потягом до розкоші, він недавно переобладнав на власний смак і порозвішував на стінах рідкісні гобелени часів Ренесансу, що їх видобув із закинутої мансарди свого будинку в Селбі. Узявшись за ручку дверей, Доріан мимохідь зиркнув на портрет роботи Безіла Голворда. І враз відсахнувся, наче вражений якоюсь несподіванкою. До спальні він увійшов дещо приголомшений. Вийнявши квітку з петельки, він мовби завагався в нерішучості. Зрештою таки вернув назад і, наблизившись до портрета, уважно приглянувся. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь кремові шовкові штори, обличчя здалось йому трохи зміненим. Іншим став вираз, щось жорстоке з’явилося в обрисах рота. Дивна річ!

Доріан одвернувся і, підійшовши до вікна, підтягнув штори. Кімнату залив променистий світанок, розігнавши химерні тіні по темних кутках, де вони, здригаючись, нарешті уляглися. Але дивний вираз на обличчі портрета не тільки не зник, а навіть став ще чіткішим. Тремтливе і яскраве денне світло виказувало йому складку жорстокості біля рота так ясно, наче він дивився у дзеркало після того, як вчинив щось жахливе.

Доріана аж пересмикнуло, і, притьмом схопивши зі столу овальне люстерко в прикрашеній купідонами рамі зі слонової кості — один з численних дарунків лорда Генрі, — він зазирнув у його гладку глибінь. Ні, його вишневих уст не спотворювала така складка, як на портреті. Що б це означало?

Він протер очі, наблизився мало не впритул до портрета і ще раз уважно приглянувся. Не було знаку жодної зміни, зробленої пензлем, а проте загальний вираз явно став інакшим. Це був не просто виплід його уяви. Ні, зміна до моторошності очевидна!

Доріан важко сів у крісло й задумався. І враз йому на пам’ять спливло те, що він промовив у студії Безіла Голворда того дня, коли портрет було закінчено. Так, він пригадав тепер геть усе до слова. У нього тоді прохопилося химерне бажання, щоб замість нього старішав портрет, а він сам лишався повік молодим, і щоб його власна врода ніколи не марніла, а весь тягар його пристрастей і вад лягав на обличчя портретові; щоб зморшки страждань і тяжких роздумів зорали тільки його намальоване зображення, а він сам щоб зберіг назавжди ніжний рум’янець і миловидність своєї щойно тоді усвідомленої юності. Невже його бажання справдилось? Та ні, це ж неможливо! Жах навіть подумати про таке. А проте ж — ось портрет, і на ньому складка жорстокості біля уст.

Жорстокість! Хіба він був жорстокий? Це вона завинила, а не він! Вона уявлялась йому великою артисткою, і за це він її покохав. А вона його розчарувала. Вона виявилася нікчемою, не гідною його кохання… І все ж тепер він з почуттям безмежного жалю згадував, як Сібіл лежала коло його ніг, ридаючи немов мале дитя. Як безсердечно він дивився тоді на неї! І чого він такий? Чого йому дано таку душу?..

Однак хіба й він не страждав? За ті три жахітливі години, поки тривала вистава, він пережив цілі століття терзань, цілу вічність муки! А його життя так само ж цінне, як і її! В усякому разі, якщо він поранив її на все життя, то й вона на якийсь час завдала йому болю. Але жінки вміють легше зносити горе, ніж чоловіки, — вони ж бо живуть самими почуттями, і тільки й думають, що про почуття. І коханців вони собі вибирають лиш на те, аби мати перед ким влаштовувати сцени. Так каже лорд Генрі, а він знає, що таке жінки… Навіщо ж йому мордуватись думками про Сібіл Вейн? Тепер вона для нього більше не існує.

Але портрет! Як бути з ним? Портрет містить секрет його життя і виповідає усім правду. Портрет підказав йому, як любити власну вроду, то невже ж він змусить його зненавидіти власну душу? Як же тепер і дивитись на цей портрет?

Ні, ні, то просто ілюзія, породження втомленої уяви. Ця жахлива ніч, яку він пережив, лишила по собі всякі примари… Раптом у його мозкові блимнула та крихітна ясно-червона цяточка, що призводить людину до божевілля. Портрет анітрохи не змінився, безглуздя навіть думати про це!

Але чоловік з портрета дивився на нього з жорстоким усміхом, який нищив прекрасне обличчя. Злотаве його волосся сяяло під вранішнім сонцем, а блакитні очі втупилися в очі живого Доріана Ґрея.

Безмежний жаль — не за собою, а за намальованим своїм образом — пройняв юнака. Портрет уже змінився і змінюватиметься далі й далі. Злотавість його кучерів візьметься сивизною, поблякнуть ніжні троянди його юного обличчя. Кожен гріх, який він, Доріан, вчинить, лягатиме плямою ганьби на портрет і нівечитиме його