Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Ви, мабуть, хворі. Вам не треба грати, коли нездужаєте. Ви стаєте тоді посміховиськом. Моїм друзям було нудно. І мені теж.

Сібіл мовби й не слухала його. Радість невпізнанно змінила її — вона була в якомусь екстазі щастя.

— Доріане, Доріане! — скрикнула вона. — Перед тим, як познайомитися з вами, я знала в житті саме мистецтво, — я жила тільки тут, на сцені. Я гадала, що все це правда. Одного вечора я була Розаліндою, іншого — Порцією. Радість Беатріче була моєю радістю, горе Корделії — моїм горем. Я вірила в усе це. Ті вбогі актори, що грали разом зі мною, здавались мені божественними, розмальована сцена була моїм цілим світом. Я знала тільки самі привиди і вважала їх за живих істот. Але прийшли ви, мій прекрасний коханий, — і визволили мою душу з в’язниці, ви показалив мені справжню реальність. Сьогодні вперше я побачила всю нещирість, бутафорність і фальш цих пустих видовищ, у яких я граю. Сьогодні вперше я усвідомила, що Ромео бридкий, старий і підфарбований, що місячне світло в саду підробне, що декорації примітивні, що слова я говорила нереальні, що то не мої слова, не те, що я хотіла б сказати… Ви дарували мені щось вище за мистецтво — ви дали мені пізнати справжнє кохання! О мій коханий! Чарівний мій Принце! Принце життя! Мені набридло жити серед примар. Ви для мене більше, ніж усе мистецтво! Навіщо мені оті маріонетки зі сцени? Почавши сьогодні грати, я ніяк не могла збагнути, чому це в мене нічого не виходить. Я хотіла зачарувати всіх, а виявилось — я зовсім ні на що не здатна. Але раптом я зрозуміла, чому. І мені стало так радісно! Я чула їхнє шикання — і тільки всміхалася. Бо що вони знають про таке кохання, як наше? Забери мене звідси, Доріане, забери куди-небудь, де ми будемо зовсім самі!

Я тепер зненавиділа театр. Я могла вдавати пристрасть, коли сама її не відчувала, але тепер, коли вона обпікає мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане, ти мене розумієш?! Адже вдавати закохану, коли ти сама насправді закохана, — це глум над коханням. Завдяки тобі я тепер побачила це.

Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл.

— Ви вбили моє кохання… — пробурмотів він.

Сібіл у подиві глянула на нього й засміялась. Доріан

не озивався. Вона підійшла до нього й своїми маленькими пучками погладила йому волосся. Тоді стала навколішки й торкнулася устами його рук. Здригнувшись усім тілом, Доріан вирвав від неї руки, схопився з канапи і рушив до дверей.

— Так, так! — вигукнув він. — Ви вбили моє кохання! Раніш ви розпалювали мою уяву, а тепер навіть цікавості не збуджуєте. Тепер мені до вас просто байдуже. Я покохав вас, бо ви чудово грали, бо я бачив у вас талант і розум, бо ви втілювали мрії великих поетів і вбирали в живу плоть і кров образи мистецтва. Але тепер з цим усім покінчено. Ви просто порожнє, обмежене створіння. О Господи! Яким божевіллям було моє кохання до вас! Який же я був йолоп! Тепер ви для мене ніщо! Я не хочу вас більше бачити! Я ніколи й не згадаю про вас, і не промовлю вашого імені. Ви й не уявляєте, чим ви були для мене… Ще так недавно!.. Тепер мені боляче навіть згадувати про те. Краще б я вас ніколи не знав! Ви зруйнували найпрекрасніше в моєму житті. Як мало ви знаєте про кохання, коли кажете, що воно вбило ваш талант! Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу й велич! Світ боготворив би вас, і ви носили б моє ім’я… А що ви тепер? Третьорядна акторка з гарненьким личком, ото й усе!

Дівчина сполотніла і вся затряслась дрібним дрожем. Вона стисла руки і насилу пробелькотіла, немов слова застрявали їй у горлі:

— Ви ж це несерйозно, Доріане? Ви так наче граєте…

— Граю! Ні, це вже заберіть собі. У вас воно так добре виходить! — уїдливо кинув Доріан.

Сібіл підвелася з колін і підступила до нього. З болісним виразом вона поклала руку йому на плече і заглянула в очі. Він відштовхнув її.

— Не торкайтесь до мене!

Притамований стогін вирвався у неї, вона припала до його ніг і простерлася ниць, наче стоптана квітка.

— Доріане, Доріане, не кидайте мене! — шепотіла вона. — Простіть мені, що я сьогодні так погано грала, — адже увесь час тільки ви один були на думці в мене!.. Але я спробую… Я все зроблю, щоб грати краще!.. Це ж прийшло так несподівано, наше кохання… Мабуть, я його й не відчула б, якби ви не поцілували мене… якби ми не поцілувались тоді… Поцілуй мене ще раз, мій коханий! О Доріане! Не кидай мене, бо… Мій брат… Ні, ні, то дурниці! Він лиш пожартував… Але ви, Доріане… Невже ти не вибачиш мені сьогоднішній вечір? Я працюватиму з усіх сил!.. Не будь такий жорстокий зі мною, я ж люблю тебе понад усе на світі. Та й тільки однісінький раз моя гра не сподобалась тобі! Твоя правда, Доріане, — мені не слід було забувати, що я актриса. Я знаю, це в мене по-дурному вийшло, але я нічого не могла з собою вдіяти. О, не кидай мене, Доріане, не йди!..

Заливаючись гарячими слізьми, вона корчилась на підлозі, немов зранене звіря, а Доріан Ґрей дивився на неї згори своїми прегарними очима і його красиво окреслені уста осміхались у пиховитій зневазі. Почуття людей, яких розлюбили, завжди чимось смішні. І слова, і ридання

Сібіл видавалися Доріанові суцільною мелодрамою і викликали тільки відразу.

— Я йду, — сказав він урешті спокійно й чітко. — Я не хотів би бути безсердечним, але я не можу більше зустрічатися з вами. Ви розчарували мене.

Вона тихо плакала і не озивалася, лише підповзла трошки ближче до нього. Її маленькі руки простерлись навмання, немовби шукаючи його. Доріан обернувся і вийшов з кімнати. За кілька хвилин він був уже на вулиці.

Він ішов, ледве усвідомлюючи, куди йде. Пізніше йому пригадувалось, що він блукав якимись тьмяно освітленими вуличками повз підозрілі будинки, попід арками, від яких падали чорні тіні. Якісь жінки, пронизливо сміючись, кликали його хрипкими голосами. Непевною ходою, наче страхітливі мавпи, пленталися п’яниці, бормочучи щось собі під ніс або лаючись. Він бачив заморених дітей, що спали, скрутившись калачиком на приступках будівель,