Дарунок Корній - Зозулята зими

— Тепер? Бачив я людей кращих за шефа, бачив і гірших. А бігати від одного до іншого: типу, купіть мене з тельбухами за дорого, то не для мене. Йди спати, мала, не твоя це війна, скоро додому відпустять, а тут якось воно буде…

В останньому у мене нема впевненості, але брехня дається на диво легко.

Мить вона вагається. Певно, дуже хоче додати щось про Єву, аби гарно завершити розмову. Чи щось важливе сказати.

Стримується. Мовчки збирає аркуші з малюнками, складає до теки, закриває її.

Має вона слушність. Зараз не до давніх проблем, із сьогоднішніми розібратися б…

* * *

Лише через півгодини згадав: про несподіване зникнення хлопчика — винуватця аварії — просто із відділку міліції. Та не сказав їй ні слова. Та, може, й на краще, ще кинулася б поночі розшукувати шкета. Про всяк випадок зазирнув до вітальні. Спить, згорнулася клубочком посеред дивана. Теж дар, отак відключатися, що б не почула-побачила перед тим. Ще раз пильно роздивився її обличчя: ліхтар під вікнами, світла досить. Нітрохи не схожа на Євку. У степу, певно, у мене глюки почалися від гарного життя… А так нічого, симпатичне дівча. Пощастить якомусь парубку, якщо мала перестане встрявати у всі халепи, котрі на шляху трапляються.

Чортзна про що думаю. Аби хоч трохи час потягти і не лізти до пакету із Сантою, тобто порпатися в паперах та дисках, проціджувати чужий бруд, нюхати чуже лайно. А згодом аналізувати, намагаючись зрозуміти, що відбувається в цьому бісовому місті? Чому список нещасних випадків та прикрощів, які трапляються із впливовими людьми, росте так стрімко, що прес-служби із ніг збиваються, аби запевнити середньостатистичних мешканців: типу, у Багдаді все спокійно? Яка криміногенна ситуація?! Що ви? Спеціалісти навіть про неофіційний перерозподіл власності перестали пліткувати. Розуміють, що така інфа — то сюжет виключно для кримінальних серіалів. У нормальних людей усе давно вирішується цивілізовано. От тільки наше місто, схоже, не зовсім нормальне. Щось пішло не так!

Може, таки зачекати до ранку? Другу ніч не сплю, ще й із такими веселими пригодами. Завтра я просто звалюся з ніг. Заварюю собі каву. Хай тобі! У звичайному кафе, коли економно підійти та розбавити, того напою на чотири — п’ять порцій вистачить. А я вливаю собі це все в одну порцію. Пити ту гіркоту не легше, ніж ліки. Нічого, зате мізки добре продирає.

Глипаю в бік Санти. Зачекати, звісно, можна. От тільки у мене виникає лихе передчуття: ранок настане не для всіх. Наразі мені щастить. Доля б’є поруч, але все ж не прицільно…

Ще виявиться, що моє везіння зараз тихенько посопує носом у сусідній кімнаті. А тому я мушу збагнути, у що її вплутав. Ще не вистачало, аби ця війна перетворилася і на її війну.

Руслана

— Як це «нічого особливого»?! Ну, якщо це нормально для вашого міста, підпал квартири у Новорічну ніч, то звісно… Цікаво ж ви живете!

— Не цікавіше від решти світу. Тобі статистику про пожежі під Новий рік пробити по країні чи відразу по світу? П’яні ігри з феєрверками — теж мені небувальщина.

Пальці Олега зависають над клавішами ноутбука. Він справді здатен залізти у всесвітнє павутиння за черговою інформацією просто зараз? Типу з принципу — на зло мені чи всьому світу. От тільки хлопець трохи переграє. Спокій — спокоєм, залізні нерви — залізними нервами, а правий куточок міцно стиснених губ ледь помітно смикається. Чомусь замість заспокоїти, мені хочеться довести його до сказу. Доброю я буваю, сама інколи своїй доброті дивуюся…

— Атож, з першого разу звичайна п’яна гоп-компанія влучає у напіврозчинену кватирку на другому поверсі. Чітко зафігачує ракету в заґратоване вікно і так, щоб та гарантовано втрапила до середини. А тоді оці напівп’яні злочинці блискавично зникають з місця події. І наостанок — страхова компанія мовчки погоджується заплатити збитки постраждалому, бо…

— Ну, хай не зовсім звичайна, — поблажливо, трохи стримано заспокоює Олег мене, як дорослий набридливу малу. — Може, то компанія снайперів демобілізувалася, зібралася під Новий рік, напилася, згадуючи колишнє, й от… І взагалі, тобі більше нема чим перейматися, ніж моїми квартирними проблемами?

От як відповідати на таке питання?

Звісно, є чим. Ота пожежа — не найгірше, що трапилося з ним, та й зі мною останнім часом. А збоку глянеш — усе наче налагоджується. Хоч би для мене: сьогодні офіційно повідомили, що можу забиратися з міста хоч під три чорти. Справи, за якою я проходила, як важливий свідок, вже не існує. Нещасний випадок із п’яницею за кермом — буває. Бо доля й так покарала «шумахера». У лікарні лежить, хтозна, чи взагалі зможе за кермо сісти… Коли ж я прямо спитала, що думає про це мати трирічного Богданка, котрий ледь не втрапив під колеса автівки, втомлений слідчий на мить заплющив очі. Потім ледве не прохально глянув на Олега, що саме нахабно зазирнув до кабінету: «Заберіть звідси свою подругу, шановний. І порадьте їй триматися подалі від…». Ось теперечки Олег, без особливого бажання, і виконує другу частину наказу.

Та забралася б я із його квартири відразу, про що мова. Скільки людині набридати можна? Але він, як почув, то чомусь щиро здивувався: здуріла я, чи що! Кому воно заважає, що я тут живу? Йому, бачте, слово честі від мене лишень одного треба, щоб я забула про всю цю історію. Не намагалась вивідувати щось про трирічного Богданка, який серед зимової ночі опинився на міській вулиці та ще й майже під колесам сильних світу цього. Крім того, мені зовсім не варто патякати про неіснуючу семирічну малу, яку я начебто відпоювала гарячою кавою посеред степу, коли він мене задубілу підібрав. Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю… Ото вся й інструкція.

От тут я вперше і зрозуміла — Олег також не залізний, бо кутики його вуст можуть ледь помітно тремтіти. Ось зараз, так і не розпочавши розшуки статистики про новорічні пожежі, він повертається до попередньої теми:

— Мала, не будь дурною! Усі так живуть, вдаючи, що нічого такого не відбувається. Принаймні, усі, хто хоч трохи життя цінує. Спалена квартира — то так, квіточки, натяк, що мимоволі підсунувся занадто близько. Чи, може, думав хто, що я там щось важливе тримаю, про той розплідник чортів, скажімо…

Умгу, згоріла квартира — то й чорт з нею? Нічогенька позиція. Може, колись і в наших