Всеволод Зіновійович Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

втекти, звичайно, важко. Все одно міліція знайде й поверне. А от на кілька днів, щоб провчити їх, — це можна. Тоді й я з тобою. Га?

— Давай! Хоч на кілька днів… — Сашко Циган навіть повеселішав. Відверто кажучи, він і сам не уявляв, як він утече.

— Ну, а куди тікатимемо, як ти думаєш? — спитав Марусик. Він звик, що ідеї надходять від Сашка Цигана.

— Ну… я думаю… — Сашко Циган насупив брови що мало означати задуму, — я думаю… краще за все… у ліс.

— У ліс? — скривився Марусик.

— А що? У македонському курені сховаємось.

— А їстимемо що?

— Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…

— Гриби-и… — знову скривився Марусик. — Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…

— Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі. Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний. Навіть навпаки. Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…

— Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.

— У ліс? — скривився Марусик.

— А що? У македонському курені сховаємось

— А їстимемо що?

— Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…

— Гриби-и… — знову скривився Марусик. — Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…

— Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний Навіть навпаки Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…

— Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.

…Журавель порався біля скособочених дверей повітки, які він так і не полагодив ні позавчора, ні вчора Тому так рано і встав

Побачивши друзів, він здригнувся — дуже вже рішучий вигляд вони мали А коли друзі виклали йому суть справи, Журавель сумно зітхнув.

— А я? Мене, значить, кидаєте?

— А тобі тікати нічого В тебе нема причин Та й їсти нам носитимеш, — сказав Сашко Циган. — І тобі ж треба… ондо повітку… і дрова, і воду…

Журавель ще раз зітхнув, але сперечатися не став Не вмів він сперечатися.

Македонський курінь хлопці виявили торік зовсім випадково, коли ходили по гриби

Він стояв на краю западини серед густих кущів і був майже непомітний. Сплетений з міцних гілок, укритий товстим шаром почорнілого злежалого листя, він, здавалося, стояв тут цілу вічність

— Ого! — виглянув Журавель. — У ньому, мабуть, ще Александр Македонський жив.

Він саме тоді читав книжку про Александра Македонського

Так і прозвали вони його — македонський курінь І якось, коли їх застала в лісі гроза, вони ховалися в курені від дощу Було затишно, пахло грибами, прілим листям і глицею Десь угорі шамотів у кронах дерев дощ, блискало і гриміло, але в курінь не потрапляла жодна краплина

Довго потім хлопці з приємністю згадували македонський курінь.

Його побудували, мабуть, туристи-грибники, що частенько навідували на машинах наш Губанівський ліс.

Найкоротший шлях до македонського куреня пролягав повз Бакай Та хлопці, не змовляючись, звернули вбік і дали доброго гака, обминаючи озеро. Хай йому грець! Ніхто його, звичайно, не боїться, але просто неприємно дивитися на нього А для чого, питається, робити те, що неприємно?!

Як завжди у переломні вирішальні моменти життя, настрій був тривожно-урочистий. Не хотілося ні говорити, ні слухати

Йшли мовчки.

Сашко Циган і Марусик несли по великій торбі з харчами. Журавель ніс дві ковдри.

У лісі тихо було, хоч мак сій. Наче ліс разом із ними переживав урочистість моменту

Вони ледве розшукали курінь Двічі проходили повз нього і повертали потім назад. Десь має бути отут, а не видно…

— Не знайдуть, — впевнено сказав Сашко Циган. — Раз ми не одразу знайшли, ніхто нас тут не знайде.

— Ага, — сказав Марусик, і в голосі його було не стільки радості, скільки прихованого суму

Журавель м'явся, переступав з ноги на ногу. Йому не хотілось розлучатися з друзями

— А може… може, давайте гриби пошукаємо, — несміливо запропонував він

— А що, давайте, — підтримав Сашко Циган

І гайнули хлопці по гриби

Той, хто збирав коли-небудь гриби, знає, яка то заразлива штука, — тільки почни. І як воно заспокоює. Всі думки з голови — фіть! — і нема Всі почуття з серця — геть Ні про що не думаєш Одне тільки на умі — гриб! Де ти, голубчику, де ховаєшся — чи під оцим здибленим опалим листям, чи під отією згорбленою глицею? А коли усміхається тобі удача, ти вже нічого не чуєш, нічого не бачиш, не помічаєш. Голову до землі — і як той пес мисливський.

Сьогодні хлопцям щастило як ніколи А коли щастить, і час летить мов на крилах. Сонце вже повернуло на вечірній пруг, коли вони нарешті схаменулися Грибів у кожного було — повні торби

— Що з ними робити? — знизав плечима Сашко Циган, коли підійшли до куреня

— Може, хай Журавель додому забере? — сказав Марусик.

— Ні! Ні! — замахав руками Журавель. — Я й свої вам залишу. Бо одразу ж зрозуміють, де я був І вас почнуть шукати в лісі.

— О! Правильно! Розумно! — похвалив його Сашко Циган. — У тебе іноді каструлька варить.

— Ви їх посушіть, — порадив заохочений похвалою Журавель. — На гілки понахромлюйте, як ото білочки роблять.

— Зупинись, — сказав Циган. — У мене вже слів нема вихваляти твій розум Не виснажуй мене. Іди вже додому А то зірвеш нам усю операцію.

Журавель скривився, наче в нього боліли зуби.

— Іди! — повторив Сашко Циган. — А то стемніє, самому боязко буде йти.

— Ви ж тут обережніше… З вовками й ведмедями не заводьтеся, — пожартував на прощання Журавель.

Після того як він пішов, Сашко Циган і Марусик деякий час мовчали, потім Циган сказав:

— А мені тут подобається. Ніхто не дорікає, моркву не шкребе

— Ага, — без особливого захоплення кивнув Марусик

— Хай!. Хай вони тепер ділять ту машину… хоч пилкою ріжуть Я її, щоб мене тепер просили, не хочу.

— І я, — вже зовсім щиро підхопив Марусик

У лісі темніє швидко. Тільки зайшло сонце, і — не встиг озирнутися — хоч в око стрель

Сашко Циган хотів запалити вогнище, але Марусик гаряче запротестував:

— Ні! Ні! Ще страшніше буде. Давай спати вкладатися

Циган не став наполягати

Загорнувшись у ковдри, вони лежали у цілковитій темряві, чекаючи сну Але сон не приходив. Десь недалеко тріснула гілка. Щось наче ухнуло…

— Що… що це? — прошепотів Марусик. — Хо… ходить хтось…

— Та ні. Спи.

— Ох! Пропадемо ми