Андрій Юрійович Курков - Садівник з Очакова

і все — ніхто мене не знає, ніхто не бачить. А якщо не сховати, то у всіх на очах… Присядемо? — вона вказала на найближчу лавку, й одразу, поправляючи своє бежеве пальто, що доходило лише до колін, сіла сама.

— Я боявся, що ви вже не прийдете, — признався Ігор, закладаючи ногу за ногу.

— А ви сьогодні вже когось арештували? — пожартувала Валя.

Ігор заперечливо похитав головою.

— Не люблю арештовувати, — сказав він, підлаштовуючись під її жартівливу інтонацію. — От вас залюбки арештував би, але лише для себе особисто!

— Який сміливець! — вона усміхнулася знову. — Куди ж ви мене, заарештовану, подінете?

Ігор знизав плечима.

— Не у в’язницю, звичайно!

— І на тому дякую! Ви давно у нас в Очакові?

— Ні, я наїздами… у відрядженні…

— Тоді зрозуміло, чому ви такий сміливий! Ті, хто у відрядженні, завжди сміливі, тільки не у себе в місті! Це я знаю! Якби були очаківським, сто разів би подумали перш ніж до мене заговорити…

— Невже вас очаківські міліціонери бояться?

— Не мене, — Валя поправила хустку і сховала пасмо рудого волосся. — А мого характеру! Бо я що, жінка як жінка!

— Давайте прогуляємося! — запропонував Ігор. — Місто мені покажете. Адже я тут нічого не знаю.

— Ні. Місто нехай вам місцеві міліціонери показують! — Валя підвелася з лавки і озирнулася довкола. — Можемо до коси прогулятися, там малолюдно.

— Добре, — погодився Ігор.

Вони повільно йшли через парк, потім вуличкою повз низенькі одноповерхові будиночки, у вікнах яких вже світилося. Вечір запалив не лише вікна: на перехрестях горіли й ліхтарі. Жартівлива розмова ні про що тривала так само поволі, як і їх прогулянка. Ігор не зауважив, як вони проминули останню вуличку, і на узбіччях з’явились городи. Потім виринули із сутінків кілька дерев. Вітер залопотів їхніми листочками. Ігор подивився вгору. Кілька зірок вже прокололи небо і крізь отвори, які вони зробили у пітьмі, світили вниз. Ігор знайшов долоню Валі, ніжно взяв її у свою, ніби боявся, що жінка забере руку. Але Валя не забрала. Тепер вони йшли, тримаючись за руки і не дивлячись одне на одного. Ніби насолоджувались нічною прогулянкою, і цього їм було досить.

За півгодини Ігор почув море. На невидимий берег накочувалися хвилі. Долоня Валі стала гарячою. Ігор стиснув її, не дуже сильно, і відразу почув потиск Валі у відповідь. Міцний, майже чоловічий.

— Тут обережніше, — попередила Валя, скеровуючи його вправо.

Вони спустились по вузенькому ярку. Під ногами був пісок, по якому ковзали ноги, тягнучи тіло вниз.

Вже стоячи біля моря, Ігор озирнувся назад і побачив над головою скелю, що звисала над вузенькою смужкою пляжу.

Валя сіла на пісок. Ігор присів поряд. Обняв її за плечі. Вона притулилась до нього.

— З вами сидіти добре, приємно, — промовила вона. — У вас є пістолет, та й форма вам до лиця!

— Можна вас поцілувати? — повернувся Ігор обличчям до молодої жінки.

— Ні, — відповіла Валя, — я не цілуюся з тими, з ким на ви.

— Ми з вами то на «ви», то на «ти». Давайте перейдемо на «ти»! — рішуче запропонував він.

— Для цього треба на брудершафт випити, а ви, певно, не маєте що випити!

— Не маю, — погодився Ігор, його голос став сумним.

Валя рукою торкнулася його плеча, ніби хотіла пожаліти його.

— Якісь ви всі нерішучі тепер, після війни, — промовила Валя. — Мабуть, всі сміливці загинули, а залишилися… — вона поблажливо посміхнулась.

— Зазвичай я рішучий, — промовив Ігор і зніяковів, почувши у власному голосі вагання.

— Рішучі, коли бандитів ловите? — серйозно поцікавилась руда Валя.

Ігор кивнув.

— А що, їх так багато?

— Кого?

— Бандитів, — Валя дивилась просто йому в очі.

Ігор знизав плечима.

— Років через п’ятдесят їх стане ще більше, — задумливо промовив він.

— Через п’ятдесят років? — очі Валі стали круглими. — А в газетах пишуть, що через двадцять років їх взагалі не буде! Перевиховають усіх на вчителів, інженерів, щоб країні користь була.

— Газетам не варто вірити, — почав було Ігор і затнувся. Зрозумів, що бовкнув зайве. — Варто. Варто, звичайно, вірити газетам. Та треба й самій розуміти…

— Я більше книжки люблю. В газетах одні лише факти. А в книжках і факти, і романтика. Я Вадима Собка читала…

— Це хто? — здивувався Ігор.

— Невже ви не знаєте? Письменник, всесвітньо відомий. Дві Сталінські премії отримав ще до смерті Сталіна!

— Не читав, — признався хлопець.

— Шкода, що я книжку вже в бібліотеку повернула… Ви зайдіть туди, запишіться! А то будете, як міліціонер з анекдоту!

— З якого ще анекдоту? — Ігор вдав, що сердиться.

— Вибачте, ну, з того, де два міліціонери радяться, що третьому на день народження подарувати. Один каже: «Давай купимо йому книжку!» Другий відповідає: «Не треба, у нього вже одна є!»

— В мене вдома більше, ніж одна книга, — усміхнувся Ігор.

Усміхнувся, і йому здалося, що Валине обличчя, її очі, уста, такі соковиті й спокусливо-гордовиті, зовсім поряд. Ігор обійняв жінку і пригорнув до себе. Спробував поцілувати, але зразу відчув, як його зупинила і відсторонила сильна рука.

— Не треба, — голос Валі пролунав м’яко, вибачливо. — Я нездорова… Може статись, й ви заразитесь.

Ігор завмер, не розуміючи, його охопив страх.

— Заражуся? Чим?

— Я не знаю, як ця хвороба називається. Вона передається людині від риби. То кашель з поганим присмаком у роті, то очі сльозяться… І дітей не можна мати… — Останні слова Валя промовила важко, з натугою. Ніби ось-ось заплаче. Але стрималась. Помовчала кілька хвилин. Потім глянула на небо. На ньому сяяли зорі. Далеко над морем плив серпик місяця. В його світлі сріблом мигтіли маленькі хвильки.

— І що? — обережно порушив тишу Ігор. — Хіба не можна вилікуватися?

— Напевно, можна. Лікар сказав, що вилікує мене, якщо я від чоловіка до нього піду… Хіба ж так можна?!

— Треба на цього лікаря поскаржися! — обурився Ігор.

— Кому? — очі і уста Валі знову були зовсім поруч. Та погляд її був такий сумний, що в нього й думки вже не виникало про поцілунок.

— Як прізвище лікаря? — запитав Ігор, відчуваючи себе справжнім міліціонером.

— Не треба, — Валя махнула рукою. — Може, він мене кохає і те, що цю хворобу можна вилікувати, просто вигадав?

У будинок Івана Ігор повернувся після опівночі. На кухні світилося. За столиком сидів молодий господар і читав «Огоньок». Почувши кроки на порозі, відклав журнал і встав.

Двері в дім були незамкнені. Ігор зайшов на кухню, кивнув. Сіли обидва біля столу.

— Може, вина? — запитав Іван. — Тільки я не буду. Я вже дві склянки випив.

— Слухай, — Ігор витягнув з кишені галіфе сотенну купюру. — Тут у вас поліклініка