Андрій Юрійович Курков - Садівник з Очакова

— Лікарня.

— Знайди лікаря, до якого Валя зверталась. Дай йому гроші і візьми історію її хвороби або просто діагноз. Зрозумів?

Іван заперечливо похитав головою.

— Знайдеш лікаря, який лікував руду Валю, і дізнаєшся у нього, на що вона хворіє! Зрозумів? Нехай він напише на папері.

Тепер Іван зрозумів, що від нього вимагають. Він згідливо кивнув, ховаючи сотку до кишені піджака.

— Я пішов спати, — сказав Ігор, підводячись з-за столу. — Піду вранці. Повернусь за кілька днів. Добраніч.

Ігор зайшов до кімнати, не вмикаючи світла. Він вже напам’ять знав, де стоїть старовинний диван з високою спинкою, де крісло, де тумбочка. Роздягнувся, навпомацки склав на табурет міліцейську форму, ліг під теплу ватяну ковдру і заснув.

14

Уранці в Ігора боліла голова. В спальню заглянула мати, стурбовано подивилася на сина, який лежав у ліжку, і щезла, тихо зачинивши двері за собою. Повз будинок проїхав трактор, і відразу, збадьорений гарчанням трактора, Ігор встав з ліжка. На обличчі — хвороблива незадоволена гримаса. Світ довкола наповнювався неприємним дражливим гомоном, і голова Ігора, наче особливий порохотяг, втягувала цей гомін, змішувала, струшувала і доводила до гудіння.

Погляд упав на звично акуратно складену міліцейську форму на табуреті. Ігор простягнув руку й обмацав форму. Дві пачки рублів були на місці, золотий годинник також. А от якийсь невеличкий предмет, схожий формою на флакончик з валеріанкою, зупинив на мить шум у голові і змусив замислитися.

Ігор витягнув з-під гімнастерки галіфе, струсив їх, щоб розправити штанини. Витягнув чорний тубус з фотоплівкою. Ігор втупився у касету застиглим поглядом, якась тоненька непрозора завіса відділяла його свідомість від розуміння: яким чином ця касета потрапила до кишені?

— Ти встав? — у дверях знову з’явилось мамине обличчя. — Їсти будеш? Ти ж знову під ранок повернувся!

Ігор обернувся. Лице матері було стурбованим.

— Ти почав багато пити, — сказала вона без докору ледь тремтячим голосом.

— Ні, — заперечливо хитнув головою. — Не багато…

— Від тебе тхне, — тепер вже мати заперечливо хитнула головою. — В тебе що, з’явились нові друзі?

Ігор замислився і не відповів матері.

— Я на годинку вийду у справах, — сказала вона. — Захочеш їсти — все в холодильнику.

— Мам, а де Степан? — раптом запитав Ігор.

— Степан? Зранку на подвір’ї був, лопати гострив.

— Я, може, сьогодні до Києва поїду, — промовив Ігор, дивлячись у підлогу, яку слід було незабаром пофарбувати. — Ненадовго… Плівку проявити.

— У тебе ж безплівковий! — здивувалася мати.

— Та я антикварний придбав, для плівки, — збрехав син.

— І чого це тебе до антикваріату потягнуло? І навіщо тобі ця стара форма? — мати кивнула на табурет.

— Зараз модно ретро-вечірки влаштовувати…

Мати пішла. Ігор відклав касету і одягнувся.

Постояв трохи біля вікна, дивлячись на сіруватий осінній день, готовий ось-ось пролитися дощем. Біль у голові стихав. Повернулася пам’ять і пояснила появу чорної касети, і навіть розмови з рудою Валею та з винокрадом Іваном згадались у всіх подробицях.

«Як було б добре жити самому, — подумав раптом Ігор. — Без материнського нагляду і контролю, без нагадування про необхідність шукати роботу, без запитань про старих або нових друзів!»

Ігор задумливо усміхнувся. Згадав про пачку двохсотгривневих купюр, отриманих від Степана. Це ж двадцять тисяч гривень! На кишенькові витрати, на пиво та каву — забагато. На те, щоб почати самостійне життя, на купівлю квартири або будиночка — надто мало. От якби ці гроші вкласти в бізнес!

Усмішка згасла на Ігоревому обличчі, але задумливість залишилася.

«У чужий бізнес вкладати гроші немудро, — продовжував розмірковувати він. — Не повернуться! А свій бізнес розпочати? Для цього, насамперед, треба стати бізнесменом. А який з мене бізнесмен? Ніякий!»

***

Цього разу до Києва Ігор вирішив їхати електричкою. Небо, хоч і опустилося під тягарем хмар, проте дощу іще не було. Навіть якщо дощ почне падати в Києві, це не страшно. Ігор захопив з собою парасолю. Раніше він часто їздив електричкою до Київською вокзалу, а потім пішки йшов до площі Перемоги. Для цього треба було піднятися на місток-перехід над платформами, з яких електрички вирушали на Лівий берег, і спуститися на Старовокзальну вулицю, давно перетворену на «торгові ряди» для мешканців передмістя. Там, звичайно, розташувались не лише кіоски та крамнички, а й різні дрібні майстерні, де можна було продовжити життя старому зношеному взуттю, поміняти батарейки в годиннику або відремонтувати замок у валізі. Десь там, на тій вулиці, бачив Ігор і фотосалончик, біля дверей якого завжди стояв метровий стенд з цінником, що демонстрував дешевизну послуг з проявки плівки та друку знімків.

На радість Ігора, і салончик, і стенд біля його відчинених дверей були на місці. Тільки ось хлопець, який стояв за прилавком, покрутивши касету з плівкою в руках, заперечливо хитнув головою.

— Нє-е, — протягнув він, повертаючи касету. — Це якась «Свема», до того ж «чебе». Краще зверніться в нормальний салон.

— А що таке «нормальний салон»? — запитав трохи розчарований Ігор.

— Це «Фуджи» або «Кодак». Найближчий, — хлопець замислився, — це треба на Хмельницького або, краще, на Львівську площу їхати. П’ять хвилин на маршрутці від цирку. Там, за Будинком художника, два таких салони!

Ігор сховав касету з плівкою до кишені куртки, швидко подивився на небо і пішов до цирку.

Салон «Фуджи» на Львівській площі був набагато респектабельнішим від комірчини на Старовокзальній. І чоловік за прилавком вирізнявся серйозним виглядом і недешевим костюмом. За його спиною дзижчав великий комп’ютеризований «проявочно-друкувальний» апарат родом з Японії або її країн-сусідок.

— «Свема»? — здивувався працівник салону. — Ні, — він обернувся до великої фотомашини. — У мене вона запрограмована лише на кольоровий друк. Якби це сотня чорно-білих плівок, тоді можна…

— То що, — в голосі Ігора змішалися розчарування і відчай, — мені цю плівку проявити в Києві нема де?

— Чому ж нема де? Я такого не говорив, — чоловік винувато посміхнувся. — Вам треба до професіоналів. Можете спробувати на Прорізній, 26!

Ігор сховав касету у кишеню куртки, дещо приречено кивнув добре одягненому чоловікові й вийшов на вулицю.

З неба сіявся дощик. Дрібно і боязко, ніби соромлячись своєї невідповідності важким низьким хмарам, здатним і на грозу, і на зливу, а не тільки на цю мряку.

Дорогою на Прорізну Ігор зупинився випити кави в новій «Французькій булочній» на розі Гончара і Ярославого Валу. Думав перечекати дощик, а дочекався повноцінної зливи. Правда, поки Ігор пив свій «американо» з молоком, злива стихла і скоро лише монотонно била по бруківці дороги і тротуару окремими великими краплинами.

Фотостудія на Прорізній виходила вітринами на вулицю. За склом — великі розкішні чорно-білі фотографії.