Джордж Мартін - Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

Коли почався напад, Даерон Таргарієн спав у своєму наметі. Ульф Білий відсипався після вечірнього гульбища у корчмі «Хтивий борсук», яку обрав собі за помешкання. Грізний Гуго Громобій теж перебував у місті — кажучи точніше, у ліжку вдовиці одного лицаря, загиблого у першій битві.

Ульфа Білого спробували розштовхати, але він був такий п’яний, що не зміг прийти до тями і зрештою, як розповідають, скотився під стіл та ганебно прохропів усю битву. Але Грізний Гуго Громобій виявився швидшим на підйом. Напіводягнений, він ринув сходами у двір, гучно вимагаючи свого келепа, обладунок та коня, щоб виїхати назовні й дістатися Вермітора. Його поплічники побігли виконувати наказ; Серпанок тим часом палив стайні, а у дворі з’явився Зухвалий Джон Розстан. Забачивши Грізного Гуго, Розстан зрозумів, що настала жадана хвилина, і промовив:

— Пане Гуго, я вам співчуваю.

Громобій обернувся і визвірився на нього:

— Що таке? З якого дива?

— Ви щойно загинули у битві, — відповів Зухвалий Джон, витяг Сиротинця і глибоко встромив його у черево Громобоєві, а тоді випатрав байстрюка від пупа до горлянки.

Тут набігло з тузінь людей Гуго — саме вчасно, щоб побачити смерть свого ватажка. Хай який в тебе клинок — хоч би й Сиротинець валірійського булату — але навіть він не допоможе, коли ти стоїш сам-один проти десяти. Зухвалий Джон Розстан устиг вбити трьох, перш ніж убили його. Кажуть, що смерть знайшла лицаря, коли нога під ним послизнулася на тельбухах Гуго Громобоя. Ми не знаємо достеменно, чи це вигадка, а чи боги й справді схильні до вишукано-хворобливих жартів.

Про смерть принца Даерона Таргарієна існує три свідоцтва, відмінних одне від іншого. Найбільш відоме стверджує, що принц вискочив з шатра у палаючому нічному вбранні й був убитий мирійським сердюком Чорним Тромбо — той начебто розтрощив принцові обличчя шпичастим телепнем. Власне, самому Чорному Тромбо ця оповідка і належить — він особисто розказував її на всі лади по усіх усюдах. Друге свідчення різниться у подробицях: в ньому принца вбили мечем, а не телепнем, і вбивцею називають не Чорного Тромбо, а невідомого нам щитника, який навіть не розумів, кого саме вбиває. У третьому хоробрий юнак, відомий нам як Даерон Даруй-Вогонь, не встиг навіть вибігти назовні, а загинув під палаючим шатром.

А у небі над головами Аддам Веларіон дивився, як під ним битва перетворюється на різанину. Двоє з трьох ворожих драконоїздців лежали мертві, але він не міг цього знати. Зате, поза сумнівом, пан Аддам добре бачив ворожих драконів. Їх тримали поза мурами міста без кайданів, дозволяючи вільно літати і полювати на їхній власний розсуд. Срібнокрилку та Вермітора часто бачили у полях на південь від Гуркотня, а Тессаріона спала та харчувалася у таборі принца Даерона західніше від міста, менше ніж за півсотні сажнів від його шатра.

Дракони є істотами, що живуть вогнем і кров’ю, і битва, яка буяла навколо, збудила і розбурхала їх. Розказують, що якийсь арбалетник випустив по Срібнокрилці стрілу, а на Вермітора накинулися чотири десятки кінних лицарів зі списами, мечами та сокирами. Лицарі сподівалися дати йому ради, поки він лишався на землі напівсонний, та за свою дурість заплатили життям. Десь далі у полі Тессаріона кинулася у повітря, з вереском випльовуючи полум’я, і Аддам Веларіон повернув Серпанка назустріч їй.

Драконяча луска майже (хоча не цілком) непроникна для полум’я і собою захищає більш вразливу плоть та м’язи, що лежать глибше. Коли дракон старіє, луска його стає товща та твердіша, чим додає захисту. Але й полум’я його теж із часом палить дедалі сильніше та гарячіше. Щойно вилуплений дракон підпалить хіба що солому, а Балеріон і Вхагар на вершині своєї могутності уміли плавити крицю та камінь. Відтак, коли двоє драконів стрічаються у смертельному двобої, то нерідко мусять користуватися іншою зброєю, бо самого вогню їм не досить: чорними, як чавун, довгими, як мечі, та гострими, як бритви, пазурами; могутніми щелепами, здатними прокушувати сталеві панцери; подібними до батогів хвостами, які можуть розтрощити великого воза на тріски, зламати спину важкому лицарському огиреві або відкинути людину в повітря стіп на п’ятдесят.

Але між Тессаріоною та Морським Серпанком сталася зовсім інша битва.

Історія назвала «Танком драконів» усю боротьбу між королем Аегоном II та його сестрою Раенірою, але справжній танок драконів люди бачили тільки при Гуркотні. Тессаріона та Серпанок були молоді істоти, легші та зграбніші у польоті, ніж їхні старші брати і сестри. Знову і знову вони кидалися один на одного, але в останню мить котрийсь відхилявся убік спритним вивертом. Дракони маяли угорі, наче беркути, стрімко падали униз соколами, виписували кола, клацали зубами, ревіли, пихкали вогнем, але не наближалися одне до одного. Якось Синя Королева зникла у хмарі, та за мить з’явилася позаду Серпанку і підпалила йому хвоста спалахом темно-блакитного полум’я. Серпанок крутився навколо себе, виписував чудернацькі візерунки, однієї миті з’являвся нижче від ворога, а іншої — рвучко вихилявся посеред неба і зненацька опинявся ззаду супротивниці. Двоє драконів злітали дедалі вище, а на них дивилися сотні очей з дахів Гуркотня. Один із тих спостерігачів потім розповідав, що політ Тессаріони та Серпанку скидався радше на шлюбний танок, ніж на бій. Може статися, то саме він і був.

Але танок скінчився, коли у повітря з ревінням піднявся Вермітор.

Майже сто років прожив він на світі й виріс більший за двох молодших драконів, разом узятих. Спижевого забарвлення дракон з великими темними крилами злітав неабияк розгніваний, бо кров текла в нього з десятку ран. Без вершника він не розбирав, де ворог, а де друг, тому зронив свою лють на усіх, плював вогнем наліво й направо, шалено кидався на кожного, хто смів жбурнути списа у його напрямку. Один з лицарів спробував був тікати просто перед драконом, але Вермітор схопив його з сідла щелепами, пустивши нажаханого коня летіти чвалом далі. Князі Дудар та Дідин, що сиділи поруч на невисокому пагорбі, згоріли разом зі зброєносцями, пахолками і панцирними слугами, щойно Спижевий Гемон їх помітив. Але вже за мить на нього кинувся Серпанок.

Єдиний з чотирьох драконів, що були на полі того дня, Морський Серпанок ніс на собі вершника. Пан Аддам Веларіон примчав зі столиці, щоб знищити Двох Зрадників з їхніми драконами і тим довести свою вірність престолові. Певно ж, коли один з тих драконів опинився просто під ним, ще й напав на людей, які стали за Веларіона