Джордж Мартін - Служивий мечник

було важко розібрати, чи близько під’їхав загін, поки крізь сіру подерту запону диму не проштовхнувся хорунжий Вдовиці. Держално в його руці увінчував залізний павук, пофарбований білим та червоним. З держална безсило звисав чорний прапор Тенетників. Коли він побачив лицарів на іншому березі потоку, то зупинився на своєму. За мить з’явився і пан Лукас Верхопіль, убраний в залізо від п’ят до голови.

Тільки після них нарешті показалася пані Роганна власною особою. Її вугільно-чорну кобилу прикрашав чабрак, виплетений зі смуг сріблястого шовку на зразок павутиння. Кирея за спиною Вдовиці була зроблена тим самим штибом і струменіла з плечей та зап’ястків легко, наче дим. Вона також мала на собі обладунок: лускатий, вкритий зеленою поливою, з золотим та срібним карбом. На її стані він сидів, наче рукавичка на руці. Здавалося, Вдовиця вбрана у зелене літнє листя. Її довга руда коса розгойдувалася за спиною на всі боки. Поруч їхав червонопикий септон Сефтон на великому сірому мерині, а з іншого боку — молодий маестер Керрік на мулі.

Почет Вдовиці складався ще з півтузня лицарів разом зі зброєносцями та валки кінних арбалетників, які, забачивши Дунка на іншому березі Клітчастої, роз’їхалися віялом обабіч дороги. Загалом Вдовиця привела тридцять і трьох озброєних вояків, не рахуючи септона, маестра та неї самої. Один із лицарів особливо впав Дункові в око: лисий, кремезний, мов барило, чоловік зі злим лицем та потворним зобом на шиї.

Червоняста Вдовиця підвела кобилу кроком до самого зрізу води.

— Пане Явтуше, пане Дункане! — покликала вона через потік. — Вночі ми бачили вашу пожежу.

— Бачили?! — вигукнув пан Явтух. — Ще б пак! Ви самі її запалили.

— Це підле й негідне звинувачення.

— За підлий і негідний вчинок!

— Минулої ночі я спала у своєму ліжку, оточена жіноцтвом та покоївками. Прокинулася від того, що з мурів закричали. Як і майже всі у замку. Старі видиралися крутими замковими сходами подивитися, що трапилося, а немовлята коло мамчиних грудей бачили червоне сяйво і плакали з жаху. Це все, що я знаю про вашу пожежу, пане лицарю.

— Це ваша пожежа, добродійко! — наполягав пан Явтух. — Мій ліс знищено. Його більше немає, чуєте?

Септон Сефтон прочистив горло.

— Пане Явтуше, — прогув він басовито, — у королівській пущі також буяють пожежі, та й Мокрохащі вони не минули. Усі наші ліси з-за цієї посухи спалахують від однієї іскри.

Пані Роганна підняла руку та вказала за себе.

— Погляньте на мої лани, Осгрею. Вони геть посохли. Я була б останньою дурепою, якби забажала вчинити пожежу. Варто було вітрові дмухнути не туди, і вогонь перекинувся б через потік. Тоді половина моїх нив вигоріла б дощенту.

— Вигоріла б?! — заволав пан Явтух. — Але насправді вигорів мій ліс, і це ви його підпалили! Може, ви наклали на вітер чари, хто вас знає. Згубили ж ви чоловіків та братів якимось темним ворожбитством!

Обличчя пані Роганни застигло, мов камінь. Дунк бачив цей вираз у Холоднокопі перед самим ляпасом.

— Маячня, — відповіла вона старому. — Більше я не витрачатиму на вас зайвих слів. Видайте мені Беніса на прізвисько Бурощит, або ми візьмемо його силоміць.

— Цього ви не зробите! — грізно загримів голос пана Явтуха. — Цього ви не зробите ніколи!

Його вуса смикнулися.

— Не смійте заходити далі. Цей берег струмка належить мені, а вам тут не місце. Я відмовляю вам у гостині свого дому. Ви не матимете ані хліба-солі, ані навіть тіні й води. Ви прийшли сюди як нападники. Я забороняю вам ступати ногою на землю Осгреїв!

Пані Роганна перетягла косу через плече наперед.

— Пане Лукасе, — тільки й промовила вона.

Довговерх майнув рукою. Арбалетники спішилися, натягли тятиви важелями, утримуючи свою зброю стременами, і витягли по важкій стрілі з сагайдаків.

— Отже, пане, — покликала її вельможність, коли кожен лук був натягнутий, піднятий та готовий до стрільби, — нагадайте, що ви мені забороняєте?

Дункові обридло це слухати.

— Якщо ви перетнете струмок без дозволу господаря, то порушите королівський мир.

Септон Сефтон спонукав свого коня зробити крок уперед.

— Король не знатиме і не зважатиме! — вигукнув він. — Ми усі — діти Вишньої Матері, пане лицарю. Заради неї кажу вам — станьте осторонь.

Дунк скривився.

— Я не надто багато знаю про богів, септоне… та хіба ми не є ще й дітьми Вишнього Воїна?

Він потер потилицю долонею.

— Якщо ви спробуєте перетнути струмок, я вас зупиню.

Пан Лукас на прізвисько Довговерх зареготав.

— Заплотний лицар прагне стати колючішим від заплоту, пані, — мовив він до Червонястої Вдовиці. — Скажіть слово, і в ньому стирчатиме з десяток стріл. Звідсіля вони прошиють його обладунок, наче фартух.

— Ні. Поки що ні, пане мій. — Пані Роганна окинула Дунка поглядом з-за струмка. — Вас тут двоє чоловіків та хлопчик. У нас тридцять і три озброєні вояки. Як саме ви хочете зупинити нас?

— Гаразд, — відповів Дунк, — я вам скажу. Але тільки вам.

— Воля ваша. — Вона стиснула п’ятами коня і в’їхала у струмок. Коли вода піднялася до кінського живота, Вдовиця зупинилася чекати. — Ось вона я. Прошу, пане. Обіцяю не зашивати вас у мішка.

Перш ніж Дунк встиг відповісти, пан Явтух схопив його за лікоть.

— Їдьте, — мовив старий лицар, — і пам’ятайте про Малого Лева.

— Гаразд, мосьпане. — Дунк пустив Грома кроком у воду. Біля Вдовиці він зупинився і привітався. — Мосьпані.

— Пане Дункане.

Вона потягнулася до нього і двома пальцями торкнулася напухлої губи.

— Це моїх рук справа, пане?

— Останнім часом мені не давав ляпасів ніхто інший, мосьпані.

— Я вчинила погано. Порушила закон гостинності. Мій добрий септон дуже дорікав мені за це. — Вона зиркнула через струмок на пана Явтуха. — Я вже майже не пам’ятаю Аддама. Адже минула половина мого життя. Втім, я пам’ятаю, що кохала його. І нікого іншого відтоді й донині.

— Його батько поклав його серед ожини, разом з братами, — мовив Дунк. — Хлопець любив ожину.

— Це я пам’ятаю сама. Він збирав її для мене, ми кидали ягоди у миску з вершками та їли звідти.

— Король пробачив старого за Даемона, — зауважив Дунк. — Час уже й вам пробачити його за Аддама.

— Віддайте мені