Борис Віан - Червона трава

рівність чоловіка й жінки, вистачить і політесу. Тоді нема рації поводитися з жінкою чемніше, ніж із чоловіком. Ні, вони нещирі.

— Як же їм бути щирими в суспільстві, яке утискає їх? — спитала Елоїза.

— Ви збожеволіли, — напосілась на нього Аглая. — Хочете так до них ставитися, забувши, що за спиною в них віки рабства!

— Хай вони з того самого тіста, що й чоловіки, — згодився Вольф. — Я так і припускав, коли хотів, щоб жінки обирали так само, як і я, але вони зжились — і шкода — з іншим способом дії. Їм ніколи не визволитися з цього рабства, якщо не почнуть поводитись інакше.

— Починати завжди непросто, — повчально вирікла Аглая. — Ви переконалися в цьому самі, коли спробували отак до них ставитись, — і не програли.

— Так, — сказав Вольф, — але пророки завжди помиляються, бо кажуть правду. Подивіться, від них же не лишається й мокрого місця.

— І все ж визнайте, — знову втрутилася до розмови Елоїза, — що, незважаючи на потайливість, можливо, реальну, та все ж прощенну, всі жінки, повторюю ще раз, досить щиро можуть показати вам, що ви їм подобаєтесь. Якщо це справді так.

— Це ж яким чином? — поцікавився Вольф.

— Поглядом, — млосно промовила Елоїза.

Вольф пхикнув.

— Даруйте мені, але за все своє життя я так і не навчився читати погляди, — сказав він.

Аглая суворо зиркнула на нього.

— Скажіть краще, що не насмілювались, а простіше, боялись, — зневажливо відказала вона.

Вольф збентежено позирнув на неї. Йому здалося, ніби стара панна чимось вельми схвильована.

— Природно, — вичавив він із себе. — Саме про це я й хочу розповісти. — І видихнув повітря. — Іще одне, що я завдячую своїм батькам, був страх перед хворобами. Так, страх підхопити заразу можна було порівняти хіба з бажанням спати з усіма дівчатами, які мені подобались. Звісна річ, я сам себе присипляв, заводив в оману тими мотиваціями, про які говорив допіру: бажання не занедбувати науку, страх нав’язати себе, відраза до упадання за жінками з усіма цими огидними ритуалами, тоді як хотілося бути з ними відвертим. Та справжньою причиною всього був глибоко вкорінений страх, спороджений казочками, якими люляли мене в пелюшках моєї необізнаності, з раннього юнацтва знайомлячи з усім, що мені загрожує.

— І який же наслідок? — спитала Елоїза.

— Як наслідок, я лишався цнотливим попри всі мої бажання, — відповів Вольф. — Якщо вже по правді, то тільки-но мені минуло сім років, моє кволе тіло стало вдовольнитися заборонами, які його вгонобляли, хоч я й пробував боротись.

— Ви були кругом такий, як і всі… — промовила Аглая.

— В основі своїй усі живі істоти мають майже однакові рефлекси і потреби, — зауважив Вольф. — Сюди треба додати певний набір поглядів, здобутих у вашому оточенні, які тією чи тією мірою узгоджуються з вищезгаданими потребами й рефлексами. Можна, певна річ, спробувати видозмінити ці погляди, що інколи і вдається. Але є такий вік, після якого моральний скелет утрачає піддатливість.

— Ось бачите, з вашого боку вже більше поважності. Розкажіть нам про вашу першу справжню пристрасть.

— Те, про що ви просите, просто безглуздо, — відгукнувся Вольф. — Ви ж розумієте — за подібних умов ніякої пристрасті не могло бути. Гра в нездорові думки та всілякі заборони привела в першу чергу до більш-менш свідомого вибору з-поміж моїх симпатій із «пристойного оточення», умови виховання яких так чи так відповідали моїм власним. Отож я майже відразу натрапляв на незіпсуту дівчину, можливо, й незайману, яка в разі моєї глупоти, казав я собі, буде придатна на дружину… Завжди ота вічна потреба в безпеці, прищеплена мені батьками, — ще один светр не завадить. Ви розумієте, пристрасть — це реакція вибухова, і, аби вона пішла, треба, щоб відбулося нагле сполучення двох речовин, одна з яких жадібно поглинатиме те, чого в другої є подостатком.

— Мій юний друже, — усміхнулась Аглая, — колись я викладала хімію і хочу зауважити: бувають ланцюгові реакції, які проходять дуже м’яко, самі себе живлять і самі ж здатні враз завершуватись.

— Мої життєві засади — це був солідний набір антикаталізаторів, — у свою чергу вишкірив зуби Вольф. — А отже — жодних ланцюгових реакцій.

— Отже, й жодної пристрасті? — спитала Елоїза, видимо розчарована.

— До свого одруження я здибував жінок, які могли збудити в мені це почуття, — сказав Вольф, — але тоді спрацьовував рефлекс страху. Пізніше була звичайнісінька слабкодухість… Я мав ще один привід — страх завдати болю.

Незле, правда? Це вже офіра. Кому? Заради чого? Хто від неї здобрів? Аніхто. Як направду, то це не була жодна офіра, а найлегший вихід.

— Правильно, — сказала Аглая. — Тепер про вашу дружину. Починайте.

— Ну, знаєте. Після того, як я вам розповів, зовсім неважко виявити як обставини мого шлюбу, так і його особливості, — сказав Вольф.

— Неважко, — погодилась Аглая, — але для нас було б бажано почути це від вас. Ми тут тільки задля вас.

— Ну що ж, — сказав Вольф. — Гаразд. Причини? Я одружився, бо жадав жінку фізично, одружився замолоду, бо органічно не зносив залицяння та брехні й хотів просто подобатись. А ще тому, що знайшов таку людину, яку, здавалось мені, я кохаю, до того ж її оточення, погляди та звички мені підходили. Я зробив це майже не знаючи жінок, і що вийшло? Відсутність пристрасті, довге прилучення до таємниць шлюбу жінки, що була цнотливою аж далі нікуди, і втрата інтересу з мого боку… саме тоді, коли вона почала входити в смак. Я вже надто втомився, щоб зробити її щасливою, надто втомився дожидати сильного почуття, якого сподівався від неї всупереч усякій логіці. Ця жінка була мила. Я любив її і бажав їй добра. Але цього не досить. Більше я вам нічого не скажу.

— Чому? — запротестувала Елоїза. — Це ж так приємно — говорити про любов.

— Можливо, не заперечую, — сказав Вольф. — У кожному разі, це дуже люб’язно з вашого боку. Та я подумав, що непристойно про таке розказувати дівчатам. Піду скупаюся. Моє шанування!

Він показав спину і попростував до моря. Опинившись під водою, Вольф розплющив очі і крізь піщані вихори поплив на глибоке.

Коли він отямився, то був сам-один у червоній траві Квадрата. За спиною в нього зяяли зловісні двері кліті.

Він важко звівсь на ноги, скинув спорядження і склав його в шафу біля кліті. Нічого від побаченого у пам’яті не лишилось. Його водило, мов невропата. І він уперше спитав себе, чи можна жити далі, коли зруйновано всі спогади. Але думка була швидкоплинна й жила в мозку лише мить. Скільки йому ще потрібно буде сеансів?..