Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

коли ті в самій гущавині чагарника перебиралися через неглибокий струмок. Він упав перед ними навколішки і почав благати, щоб простили йому зраду. Але вони нічого про це не знали. Френк, побачивши нещасного, затримався на досить довгий час, відкрутив металеву затичку з баклаги і влив пеонові в горло половину того, що містилось у ній. Тоді пішов здоганяти своїх супутників і залишив бідолашного хлопця, що, белькочучи слова вдячності, зник у хащах з протилежного боку. Та зголодніле, знесилене від непомірної праці тіло його не витримало, й він, зомлівши, впав на зелений килим.

Незабаром до струмка наблизились і переслідувачі: попереду — Альварес Торес, за ним — вартові, а закінчував похід начальник поліції, що, задихавшись, далеко відстав. Мокрі сліди на сухому камені коло струмка звернули на себе Торесову увагу. Пеона вмить витягнено з хащів за рештки одягу. Впавши навколішки — йому судилося сьогодні ще не раз таке робити, — пеон став просити пробачення, і його знову суворо допитали. Він сказав, що нічого не знає про Солано. Він зрадив тих людей і був жорстоко покараний, а ті, кого він зрадив, поставились до нього співчутливо, і в ньому зродилось якесь зернятко вдячності й доброти. Він заприсягався, що не бачив Солано, відколи продав їх за срібний долар. Торес торохнув його палицею по голові раз, п'ять разів, десять разів: він намірявся лупцювати пеона, доки той не скаже правди. А пеон же був злиденна, безщасна істота, яку били від самої колиски. Торес міг періщити його скільки влізе, бо він не боявся, як плантатор, що вб'є нещасного і не буде кому працювати. І врешті пеон не витримав і сказав-таки, куди далі пішли втікачі.

Але цей невдалий день лише починався. Ледве встиг пеон удруге зрадити Солано й не підвівся ще з колін, як на спітнілих конях примчали його господар та кілька сусідів і наглядачів, що їх він покликав на допомогу.

— Це мій пеон, сеньйори, — заявив плантатор, рвучись до нього. — А ви катуєте його.

— Ну то й що? — спитав начальник поліції.

— А те, що тільки я маю право катувати свого раба.

Пеон плазував коло начальника поліції, просячи та благаючи не виказувати його. Але він благав милосердя в людини, що не знала ласки.

— Маєте рацію, сеньйоре, — сказав він. — Повертаємо його вам. Ми мусимо додержуватись закону, і він ваша власність. До того ж він нам більше непотрібний. І він найкращий з усіх пеонів, сеньйоре, бо зробив таке, чого не зробив жоден пеон від самого заснування Панами: двічі за день сказав правду.

Пеонові скрутили мотузкою спереду руки, прив'язавши його до сідла одного з наглядачів, і потягли на плантацію. Тепер він уже передчував, що йому доведеться зазнати ще чимало побоїв, і не помилився. На гасієнді його, наче худобину, прив'язали до огорожі з колючого дроту, а плантатор з приятелями, що допомагали йому ловити втікача, пішов у дім снідати. Пеон добре знав, що чекає його після сніданку. Але колючий дріт і крива шкапа, яка паслася по той бік огорожі, підказали йому шалену думку. Хоч и к боляче колов йому руки дріт, він хутко перетер об нього мотузку, проліз під огорожею, вивів за ворота криву шкапу, сів на неї і, підганяючи її голими п'ятами, помчав до Кордільєр.

РОЗДІЛ IX

Тим часом, утікаючи, Генрі піддрочував Френка:

— Ось тут, у хащах, твої долари нічого не варті. На них ані нових коней не купиш, ані цих не підлікуєш. А вони, мабуть, також заражені чумою, що знищила в плантатора весь табун.

— Досі, — відказав Френк, — я ще не бував у такому місці, де гроші не мали б сили.

— Ти гадаєш, що й у пеклі можна купити ковток води, — насмішкувато зауважив Генрі,

Леонсія заплескала в долоні.

— Не знаю, — відповів Френк, — ніколи не бував там. Леонсія знову заплескала в долоні.

— А все ж я думаю, що й отут, у хащах, гроші допоможуть, і я зараз же спробую, — мовив далі Френк, відв'язуючи торбу з доларами. — А ви їдьте собі вперед!

— Але мені ви мусите сказати, що ви затіяли, — напосідала на нього Леонсія.

Вона від'їхала вбік, нахилила до нього голову і, слухаючи те, що він шепотів їй, засміялася. А Генрі у ту хвилину розмовляв з Енріко та його синами і в душі взивав себе ревнивим дурнем.

Поки дерева сховали від утікачів Френка, вони побачили, що він витяг записника й олівець. Те, що він написав, було дуже коротке, але виразне — просто цифра «50». Видерши аркушик, він поклав його на видноті посеред стежки, а зверху притиснув срібним доларом. Відрахувавши ще сорок дев'ять доларів з тих, що в торбі, Френк розкидав їх довкола й побіг стежкою наздоганяти своїх супутників.

Августіно, поліцай, котрий тверезим говорив дуже мало, а випивши, починав неодмінно доводити, що мовчанка добре діло, ішов попереду. Нахиливши голову, він ніби принюхувався до стежки, коли його бачуще око вгледіло срібного долара, а під ним клапоть паперу. Долар він сховав, а папір передав начальникові поліції. Торес зиркнув через його плече, й обоє вони прочитали загадкове «50». Начальник поліції кинув геть папірця, не побачивши в ньому нічого цікавого, і хотів далі переслідувати втікачів, та Августіно підібрав його й замислився над цією цифрою. Він ще роздумував, коли раптом Рафаель голосно скрикнув. Тоді Августіно все збагнув: виходить, Рафаель також знайшов долара, а як добре пошукати, то тут можна знайти їх цілих півсотні! Він кинув папірця і почав рачки шукати грошей. Решта поліцаїв прилучились до нього, не зважаючи, що Торес і начальник поліції лаяли їх найжахливішими словами і квапили йти далі.

Коли поліцаї вже більше нічого не знаходили, вони перелічили те, що їм пощастило знайти. Всього було сорок сім доларів.

— Лишається ще три! — вигукнув Рафаель, після чого всі знов узялися шукати, Спливло ще п'ять хвилин, поки знайшли решту монет. Кожен поклав гроші в кишеню, і лише тоді всі слухняно рушили слідом за Торесом та начальником поліції.

Вони пройшли десь із милю, коли Торес побачив блискучий долар і спробував утоптати його в болото. Але метке око Августіно встигло помітити гроші, а його спритні пальці витягли монету з багнистого грунту. Його товариші знали, що там, де лежить один долар, в й більше. Вони спинились, і хоч як проводирі злостилися та лаялися на всі заставки, решта загону розповзлась рачки обабіч стежки.

Вісенте — повновидий поліцай, що скоріше скидався на мексіканського індіянина, ніж на майя