Жорж Санд - Консуело

улаштувати все це. Не можемо ж ми побігти в церкву Сан-Самуеле, де всі нас знають і де досить буде присутності однієї бабці, щоб звістка про це за яку-небудь годину рознеслася по всій парафії.

— Якось я не подумала про це, — сказала Консуело. — Так про що ж ти мені тільки-но говорив? Навіщо ти, недобрий, сказав мені: «Будь моєю дружиною», знаючи, що поки це неможливо? Адже не я перша заговорила про це, Андзолето. Правда, я часто думала, що ми вже в тому віці, коли можна одружитись, але, хоча мені ніколи не спадали на думку ті перешкоди, про які ти говориш, я залишала вирішення цього питання тобі, твоїй розсудливості, і ще — знаєш чому? — твоїй добрій волі. Адже я прекрасно бачила, що ти з весіллям не квапишся, але не гнівалася на тебе за це. Ти часто мені повторював, що, перш ніж одружуватися, треба забезпечити майбутність своїй родині, треба мати кошти. Моя мати була тої ж думки, і я вважаю це розсудливим. Отже, прийнявши все це до уваги, треба ще зачекати з весіллям. Треба, щоб обидва наші ангажементи було підписано, чи не так? І ще — треба заручитись успіхом у публіки. Виходить, про весілля ми поговоримо знову після наших дебютів. Але чого ти так сполотнів, Андзолето? Боже мій, чого ти так стискаєш кулаки? Хіба ми не щасливі? Хіба ми неодмінно мусимо бути зв'язані клятвою, щоб любити й надіятись одне на одного?

— О Консуело! Яка ти спокійна! Яка ти чиста і яка холодна! — з якимось шалом заволав Андзолето.

— Я? Я холодна? — у свою чергу скрикнула, дивуючись, юна іспанка, червона від обурення.

— Я люблю тебе як жінку, а ти слухаєш і відповідаєш мені, мовби мале дитя. Ти знаєш тільки дружбу, ти не маєш навіть уявлення про любов. Я страждаю, палаю, я вмираю у твоїх ніг, а ти мені говориш про якогось священика, про якесь плаття, про театр…

Консуело, стрімко підхопившись було з місця, тепер знову сіла, збентежена, тремтячи всім тілом. Вона довго мовчала, а коли Андзолето знову захотів обійняти її, тихенько відштовхнула його.

— Послухай, — сказала вона, — нам необхідно порозумітися, спізнати одне одного. Ти, певно, і справді вважаєш мене дитиною. Було б манірністю з мого боку запевняти тебе, начебто я не розумію того, що давно вже прекрасно зрозуміла. Недарма я з різними людьми об'їздила три чверті Європи, недарма надивилася на розпусні, дикі звичаї бродячих артистів, недарма — на жаль! — здогадувалася про погано приховувані таємниці моєї матері, аби не знати того, що, втім, усяка дівчина з народу моїх літ прекрасно знає. Але я не могла допустити, Андзолето, щоб ти хотів примусити мене порушити обітницю, дану мною Богові в присутності моєї вмираючої матері. Я не дуже дорожу тим, що аристократки, — до мене часом долітають їхні розмови, — називають репутацією. Я занадто непомітна у світі істота, аби звертати увагу на те, що думають про мою честь, — для мене честь полягає в тому, аби виконувати свої обіцянки, і, по-моєму, до того ж самого зобов'язує тебе й твоя честь. Можливо, я не настільки гарна католичка, як мені хотілося б, — адже мене так мало вчили релігії. Звичайно, у мене не може бути таких прекрасних правил поведінки, таких високих понять про моральність, як в учениць, що ростуть у монастирі й слухають богословські повчання з ранку до ночі. Але в мене є свої погляди, і я дотримуюсь їх, як умію. Я не вважаю, що наша любов, стаючи з роками все більш палкою, має стати від цього менш чистою. Я не скуплюся на поцілунки, які дарую тобі, та я знаю, що ми не ослухалися моєї матері, й не хочу ослухатись її тільки для того, щоб задовольнити нетерплячі пориви, які легко можна приборкати.

— Легко! — скрикнув Андзолето, гаряче пригортаючи її до грудей. — Легко! Я так і знав, що ти холодна!

— Нехай я буду холодна! — вириваючись із його обіймів, вигукнула Консуело. — Але Господь, що читає в моєму серці, знає, як я тебе люблю.

— Так іди ж до нього! — крикнув Андзолето з досадою. — Зі мною тобі небезпечно. І я тікаю, щоб не стати нечестивцем.

Він кинувся до дверей, розраховуючи на те, що Консуело, яка ніколи не відпускала його без примирення, якщо між ними виникала навіть найнезначніша сварка, утримає його й цього разу. Вона дійсно стрімко кинулася було за ним, але потім зупинилася; коли він вийшов, вона підбігла до дверей, схопилася вже за ручку, щоб відчинити їх і покликати його назад, але раптом, зробивши над собою неймовірне зусилля, замкнула двері й, знесилена жорстокою внутрішньою боротьбою, непритомна впала на підлогу. Так, нерухомо, і пролежала вона до ранку.

Розділ 14

— Зізнаюся тобі, я закоханий у неї без тями, — говорив цієї самої теплої й тихої ночі граф Дзустіньяні своєму другові Барберіґо, сидячи з ним на балконі свого палацу; щойно пробило другу годину.

— Цим ти даєш зрозуміти, що я не мушу в неї закохуватися, — відгукнувся юний і блискучий Барберіґо. — Я підкоряюся, адже за тобою право першості. Але якщо Кориллі вдасться знову захопити тебе у свої тенета, ти вже, будь ласка, попередь мене — тоді й я пошукаю щастя…

— І не мрій про це, якщо ти мене любиш! Корилла завжди була для мене тільки забавою. Однак я бачу по твоєму обличчю, що ти смієшся з мене.

— Ні, але здається мені, що забава ця мала досить серйозний характер, позаяк вона змушувала тебе кидати стільки грошей і вчиняти стільки безумств.

— Припустимо, що я взагалі ставлюся до своїх забав з таким жаром, що готовий на все, аби тільки їх подовжити. Але цього разу це більше, ніж захоплення, — це справжня пристрасть. Я ніколи в житті не зустрічав істоти більш своєрідно гарної, ніж Консуело. Її можна зрівняти зі світильником: часом його полум'я починає згасати, але в ту мить, коли він, здається, зовсім уже готовий потухнути, раптом спалахує так яскраво, що самі зірки, висловлюючись мовою поетів, бліднуть перед ним.

— Ах! — зітхнув Барберіґо. — Це чорне плаття, біленька косиночка, це напівзлидарське, напівчернече вбрання, це бліде спокійне обличчя, таке непомітне на перший погляд, природна манера триматися, без усякого кокетства, — як ця дівчина змінюється, якою божественною стає вона, коли, натхнена своїм генієм, починає співати! Який ти щасливець, Дзустіньяні, адже у твоїх руках доля цієї слави, що народжується!

— Як мало вірю я в те щастя, якому ти заздриш! Навпаки, боюся, що в ній немає ні однієї з