Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

— Що?! Думати про смерть? Під вікном у дівчини, в яку закоханий?! — засміявся лейтенант. — Присягаюсь усім, що діється на світі, на таке здатні лише боги! О, якби я був Франческо Петрарка, то склав би зараз сонета про оцей твій чудовий душевний стан! Поглянь, мрійнику, ми вже якраз під вікном у твоєї коханої! І в неї ще світиться… О, послухай, що мені спало на думку! Антоніо Валані, товаришу дитинства, щоб розвіяти твоє передчуття смерті, давай… давай зараз, негайно, цієї ж хвилини навідаємося нагору до того чарівного дитяти. Давай ми…

— Леоне!

— Влаштуємо в неї обшук. Слава божевільним задумам! Уперед в ім'я короля, вперед в ім'я кохання!

— Леоне, Леоне!

— Ет, облиш! — засміявся лейтенант. — Подумай, хіба не може морський гез, якого оті йолопи шукають десь там, спокійненько сховатися собі в оселі нашої крихітки, як і в будь-якому іншому будинку в місті? Ну ж бо, пророче Антоніо, вперед, ми влаштуємо в твоєї красуні обшук, а заразом і вивчимо, що, де і як розташовано в будинку — на завтрашню ніч.

І не встиг капітан стримати свого невгамовного товариша, як той підскочив до дверей Міги, загупав у них кулаком і заволав:

— Відчиніть! Відчиніть, ім'ям його католицької величності короля Іспанії! Відчиніть! У цьому будинку переховуються зрадники й вороги!

Ту ж мить до дверей, що вела в оселю Міги, збіглися зусібіч солдати, матроси, антверпенські громадяни. З хвилини на хвилину натовп зростав. Капітан Валані мало не в розпачі силкувався припинити гармидер, який здійняв його навіжений товариш. Та було вже пізно. Вхідні двері відчинились, і сусіди Міги — столяр, швець, писар із міської управи, їхні сім'ї та помічники, вдова з чотирма дітьми — поховалися по своїх кутках, нажахані вже самою думкою про те, що один із нідерландських бунтівників, можливо, сховався під їхнім дахом. І тільки згорблена, старезна баба з лампою в тремтячій руці сміливо виступила назустріч непроханим гостям і рипучим голосом рішуче заявила, що в будинок ніхто не проникав, а голландський морський диявол — тим більше.

Не приведи Господи, сказала стара, переховувати морського геза; хіба ж, мовляв, не викинули ті люті страховиська її чоловіка, її нещасного покійного чоловіка з рибальського човна в море, де він так жалюгідно загинув?! Але її запевнення не допомогли. Ніхто старої не слухав, до будинку вже напхалося повно іспанських солдатів, італійських моряків та всілякого наброду з вулиці. Незабаром з усіх помешкань почали долинати крики жаху й болю; видно, людей там били й мучили, а декого вже й грабували.

— Вперед, Антоніо! Не спиняйся! — вигукував Леоне. — Вперед, нагору — до царства небесного! — Він тримав стару за комір і жартівливими погрозами змушував її присвічувати їм дорогу.

— Веселіше, бабусю, веселіше! Одні шукають унизу, а ми пошукаємо тут, нагорі. Вперед, і не ламайтеся, я на ваші литки не дивлюсь. Агов, Антоніо, не відставай!..

— Леоне, прошу тебе…

— Ет, облиш! Вперед, уперед, мадонно! Га-га, Антоніо, чого ти боїшся — це ж не пригода, а чудо! Що б із тобою було, якби не я? О, здається, вже останній східець… Victoria! Victoria! Mille grazie[32], старенька сивіло. Сюди, сюди, Антоніо… Ім'ям короля, відчиніть! Відчиніть! Тут сховалися зрадники й гарненькі дівчата. Відчиніть, ім'ям короля, відчиніть! Ім'ям його католицької величності короля Іспанії, виходь із свого гніздечка, чарівна пташко! Відчини й віддай своє солодке бунтарське серденько!

Регочучи, шаленець схопив капітана за плечі й підштовхнув до дверей, які рвучко розчахнув… І обидва генуезці розгублено заклякли на порозі!

З дедалі більшою тривогою і страхом прислухалися Ян і Міга до криків надворі. А коли дике ревище ввірвалося до будинку, Міга в розпачі стала благати нареченого, щоб він сховався.

Та що могло їх тепер урятувати?

Наступної хвилини було вже пізно. Надто швидко вибіг Леоне делла Рота сходами нагору.

Лівою рукою Ян Норріс підтримував непритомну наречену, правою судомно стискав холодну зброю. Він не знав, що діяти, в цю жахливу мить самовладання покинуло його. Та й чи допомогло б йому самовладання? Ні, хоч скільки суши мізки, а порятунку для Яна Норріса та Міги ван Берген не було.

— Сто чортів, а це що?! — вигукнув генуезький лейтенант. — Отакої! Оце зустріч! Як то кажуть, убили двох зайців! Чуєш, Антоніо Валані, хапай свою чарівну голубку! Тобі, мабуть, і не снилось, який у себе суперник? Смерть гезові! На шибеницю його!

І генуезці повихоплювали з піхов шпаги.

— Хай береже тебе Господь, Міго! — вигукнув Ян Норріс, розмахуючи клинком. — Назад, італійська сволото!

З несамовитим гезьким викриком: «Краще турок, аніж піп» — штурман чорної галери ухилився від шпаги Леоне делла Роти. Удар!.. Капітан «Андреа Доріа» зойкнув і похитнувся; шпага випала, брязнувши, у нього з руки… Антоніо Валані повалився на підлогу. Морський гез перескочив через тіло генуезця, але другим ударом тільки трохи зачепив ліве лейтенантове плече. А сходами нагору вже бігли, розмахуючи морськими ножами, матроси з галіона «Андреа Доріа». На невеликому п'ятачку спалахнула жорстока, кривава сутичка; Міга ван Берген лежала непритомна на підлозі. Іспанські та албанські солдати лише додали метушні. Погаслі лампи та смолоскипи, які ще тліли під ногами, знов позасвічували. Мало хто знав, що тут, власне, діється, і коли в будинку пролунав зненацька крик: «Пожежа! Пожежа!» — безладний людський клубок у панічному жаху розпався й ринув сходами вниз. Увесь будинок сповнився задушливим димом, і крізь нього генуезькі моряки тягли свого смертельно пораненого капітана і зв'язаного морського геза Яна Норріса! Крізь дим Леоне делла Рота зносив на вулицю непритомну Мігу ван Берген. Тут знов ось-ось мала спалахнути бійка — цього разу між матросами з «Андреа Доріа» та іспанськими солдатами, що хотіли вирвати в моряків бранців. Але цієї миті пролунав барабанний дріб — прибув старший начальник, і Леоне в своєму безтямному стані доповів, як міг, про те, що сталося. Начальник з поважним виглядом розпорядився доправити пораненого капітана, геза й дівку на судно — тоді завтра вранці, мовляв, коли почнуть допит, усі будуть під рукою. А втім, геза, цього морського розбійника, однаково треба буде повісити на реях, отож його так чи так слід відіслати на галіон.

Юрба повалила вниз до набережної. Смолоскипи освітлювати цей похмурий похід, кидали мерехтливі відблиски на пораненого Антоніо, непритомну Мігу та зв'язаного Яна Норріса. Морський гез безтямно й німо дав своїм ворогам тягти себе. Леоне делла Рота ступав із Мігою на руках, не розуміючи до пуття, як це сталося. У голові в нього все йшло обертом: наче вві