Олександр Мелентійович Волков - Вогняний бог Марранів

благородством рудокопів, Тім та Енні принишкли й сумирно сиділи до кінця бенкету. Він закінчився увечері. Дочекавшись, поки господар провів гостей, Тім поділився з ним сумною новиною про те, що Урфін знову захопив Смарагдове місто.

— Мені давно відомо про це від Жуванів, — заявив Ружеро. — У нас з ними укладений договір, і ми допомагатимемо одне одному на випадок нападу ворогів.

— А що ви збираєтесь робити? — з тривогою запитала Енні. — Сестра розповідала мені, що Стрибуни — дуже сильний і войовничий народ.

— Ми приготували для них деякі сюрпризи, — посміхнувся Ружеро, — але про це нікому ані слова!

За декілька годин їзди Енні й Тім почули тупіт. З-за повороту дороги вибігло дивне створіння. Це був дерев'яний чоловічок але зовсім не схожий на дуболомів, якими уявляла їх собі Енні. Він мав довгі тоненькі руки з безліччю пальців, довгі ноги пристосовані для швидкого бігу, довгий гострий ніс, який, здавалось, ніби винюхував усе довкола.

Енні зрозуміла, що бачить одного з колишніх поліцейських, які після Урфінової поразки стали кур'єрами та листоношами.

— Стій! — владно гукнула Енні і заступила дорогу дерев'яному чоловічкові.

Той відразу спинився.

— Ти хто такий? — запитала дівчинка.

— Я — Реллем, гінець правителя Смарагдового острова, Тричі Премудрого Страшила.

— Виходить, Страшило на волі?! — зраділа Енні. — Це він послав тебе з донесенням?

— На жаль, ні, ласкава пані! Смарагдове місто захоплене ворогами, наш правитель у полоні, городян вигнано з будинків, вони бродять полями, роздягнені й голодні.

— А куди ж ти поспішаєш? — спитав Тім.

— До шановного Према Кокуса, правителя Жуванів і до шановного Ружеро, правителя рудокопів. Мене послала до них попередити про небезпеку ворожого нападу пані Кагти-Карр, тимчасова правителька Смарагдового острова. Звичайно, Жупани й рудокопи не подужають войовничих Стрибунів, але хоч устигнуть поховати своє майно й харчі.

— Це добре придумала Кагги Kapp, — зауважив хлопчик.

— Ну що ти, це ж найрозумніший птах у Чарівній країні, — пишаючись вороною, промовила Енні. — Я впевнена, що в боротьбі з Урфіном Джюсом вона дуже допоможе нам. Скажи, Реллем, далеко звідси Стрибуни? — звернулась дівчинка до кур'єра.

— На відстані мого денного переходу, — мовив дерев'яний чоловічок. — Це не так уже й близько, тому що я бігаю дуже швидко, і мало хто в нашій країні може зрівнятися зі мною.

— А що чути з країни Мигунів? — запитала Енні. — Їх, напевне, теж завоював злий Урфін?

— Завоювати — завоював, та ненадовго, — відказав дерев'яний гонець. — Кагги Kapp розповіла мені про один випадок, про який їй доповіли птахи. Схоже, що сам Урфіи навіть гадки про це не має.

Ось про що розповів Реллем.

По тому, як головні сили Урфіна Джюса залишили країну, Мигуни кілька днів покірно виконували всі розпорядження Бойса, командира маленького гарнізону Марранів. Одначе Лестар, друг і головний радник Залізного Дроворуба, був кмітливим і винахідливим чоловіком. Це він збудував дерев'яну гармату, яка під час боротьби з дуболомами єдиним пострілом розігнала Урфінову дерев'яну армію. Лестар почав спостерігати за життям і звичками Марранів і незабаром дізнався про головну їхню слабкість — цілковиту безпорадність під час сну.

Остерігаючись нічного нападу, Маррани вкладалися спати в кімнати з міцними дверима, зачинялися на міцні засуви й замки. Але що означали замки для вмілих майстрів Фіолетової країни?

І якось Стрибуни прокинулися зв’язаними по руках і ногах. Повстанці відвели їх до підвалу, і там вони мали вдосталь часу каятися в нерозважливості, з якою вони повірили щедрим обіцянкам вогняного бога.

Лестар розумів, що цим легким успіхом справа не скінчиться, що Урфін надішле великий загін війська, і тоді розпочнеться справжня боротьба. І він почав готуватися до цієї боротьби. Лестар оголосив загальну мобілізацію чоловіків від 18 до 30 років, таких набралося близько трьох тисяч. Кому було за тридцять, готували зброю: кували мечі й кинджали наконечники для списів та стріл. Купи зброї і щитів складалися у великому передпокої палацу.

Мигуни, які колись проходили військову підготовку у Діна Гіора, наказом головнокомандуючого Лестара отримали чини капрала, лейтенанта і капітана й заходилися навчати молодь. Народ був настроєний войовничо.

«Перемога або смерть!» — говорили Мигуни.

Реллемова розповідь дуже втішила Тіма й Енні. Отже, Стрибуни не такі вже й страшні, як їм здавалось, і на них можна знайти управу.

— Дякуємо за добрі вісті, друже Реллем, — сказав Тім. — Рушай далі і перекажи Жуванам та рудокопам, щоб вони добре ховали майно і харчі. А найкраще їм піти в ліси та нетрі, — вів далі хлопчик. — Нехай завойовники знайдуть безлюдні села, це їх одразу спантеличить. Прем Кокус, певне, вже чув про нас. Перекажи йому наше вітання і нагадай, що ми, Енні й Тім, зробимо все можливе аби перемогти підступного Урфіна Джюса.

Реллем, виструнчившись перед Тімом, відрапортував:

— Усі ваші накази будуть виконані, ласкавий пане! І ще скажу вам ось що: на дорозі ВЖЦ стоять ворожі застави, а переправу через Велику річку охороняє ціла рота Стрибунів. І вони не сплять ночами, бо п'ють напій з горіхів нух-нух.

Дерев'яний кур'єр розповів дітям, що це за горіхи і яка їх дія. Забезпечивши мандрівників цінними відомостями, гонець Кагги-Карр притьмом підхопився і швидко зник з очей.

В Енні й Тіма одразу зіпсувався настрій. Шлях усе ще здавався привітним і мирним, але повідомлення, що десь ним ідуть вороги, все змінило. Серце облило холодом, тривога загострила почуття, діти пильно дивилися вдалину.

Цієї ночі Тім та Енні не ставили намета. Вони заночували у напіврозваленій хижці, в якій дівчинка впізнала стару оселю Залізного Дроворуба. На полиці ще стояла запилена бляшанка з мастилом, ним Дроворуб колись змащував свої залізні суглоби.

ОБРУЧ ПОЧИНАЄ ДІЯТИ

аступного дня діти просувалися вперед з великими пересторогами. Прямі ділянки шляху вони оглядали в підзорну трубу, а перед кожним поворотом зупинялись і пускали в розвідку Артошка. Песик нечутно прошмигував поміж кущами і з'ясовував обстановку.

Після однієї з таких вилазок Артошко повернувся стривожений і скуйовджений.

— Попереду вороги! — доповів він. — Їх цілий десяток, вони розташувались край дороги.

Одразу ж розпочалася військова рада. В ній узяли участь і мули, тому що Ганнібал заявив: Недарма ж ми носимо імена знаменитих генералів, отже, достойні обговорювати військові справи.

Тім та Енні з цим погодилися. Дівчинка запитала собаку.

— Як озброєні Стрибуни?

— У них пращі з запасом каміння і важкі дубці.

Цезар промовив:

— Ми з Ганнібалом змогли б промчати повз заставу так швидко, що люди не встигнуть вхопитися за зброю. Бажаєте в цьому пересвідчитись?

— І отримати камінь