Олександр Мелентійович Волков - Вогняний бог Марранів

обручем нам не страшні ніякі вороги… І потім з тобою ж я! — Хлопчик випростався в сідлі і грізно насупився.

— Ех ти, хвалько! всміхнулась Енні. — Все-таки ми з тобою ще надто маленькі, друже мій Тім!..

СРІБНИЙ ОБРУЧ

В ГОСТЯХ У РУДОКОПІВ

олишивши старий фургон, мандрівники незабаром побачили перехрестя, від якого розходилися три шляхи. На дороговказі було три дощечки: на першій «ДОРОГА ТУДИ», на другій — «ДОРОГА СЮДИ», а на третій стояв напис «ДОРОГА ВЖЦ».

— Саме це нам і треба! — зраділа Енні.

— А що воно означає? — здивовано запитав Тім.

— Хіба не розумієш? Дорога викладена жовтою цеглою, — пояснила дівчинка. — Вона саме така, якою я уявляла її собі з розповідей Еллі. Я ніби бачу, як Еллі простує нею у чарівних срібних черевичках, а за нею підтюпцем біжить її вірний Тотошко..

— Ти дуже доречно про це заговорила, — озвався Артошко з торби. — Я й сам не проти пробігтися цією чудовою гладенькою дорогою, бо в мене вже геть затерпли лапи.

Тім і Енні злізли з мулів, дали волю собаці. Друзі неквапом попростували по жовтих цеглинах, до блиску витертих часом. Мули тюпали за ними. Артошко весело гасав по кущах обгавкуючи білок, а ті огризалися з високих гілок.

Енні невимовно дивно було думати, що вона йде тією ж казковою дорогою, яка снилась їй у перші роки життя, дорогою, де Еллі колись зустріла Страшила, Залізного Дроворуба, Полохливого Лева… Дівчинка тремтіла від ляку: їй ввижалося, що в кущах ховається страшний Людожер і він раптом вхопить її, як за давніх часів ухопив Еілі. Проте Людожера вже десять років не було на світі, його зарубав Залізний Дроворуб.

Заночувавши в лісі, мандрівники опівдні наступного дня почали помічати що наближаються до поселення рудокопів. Стежка перетворилася на широку дорогу, вздовж якої хвилювались од вітру пшеничні ниви і квітли сади. А неподалік селянин орав поле на Шестилапому, очі якого були щільно зав’язані. Напевне, зір цих підземних потвор усе ще не пристосувався до яскравого сонячного світла.

Тім та Енні зацікавлено розглядали чудернацького звіра з грубою білою вовною, великою круглою головою круглим тулубом та шістьма товстими круглими лапами. Шестилапий був такий сильний, що вільно тягнув величезного плуга, перевертаючи широкі скиби чорної землі.

Із свого боку хлібороб теж зачудовано дивився на незнайомців, що їхали повз нього на дивовижних тваринах, ніколи не бачених у Чарівній країні.

Не доїжджаючи до села, діти помітили недалеко від дороги невеличкий завод, звідки долинав гуркіт верстатів та дзвін молотків об ковадла. Рудокопи, переселившись нагору, продовжували обробляти метали, що їх добували внизу, в Печері.

Поява Тіма та Енні в поселенні викликала великий переполох. З червоних високих будинків з червоними покрівлями вибігали дорослі й діти, і незабаром наші мандрівники опинились у колі цікавих Рудокопи мали видовжені бліді обличчя, а очі їхні на мить підводились на подорожніх і знову опускались до землі.

Високий худорлявий старий з довгою сивою бородою відрекомендувався дітям:

— Ружеро, правитель країни рудокопів!

— О, я багато чула про вас від сестри, — жваво відгукнулась Енні. — Це ви були останнім Охоронцем часу в Підземній країні?

Ружеро усміхнувся:

— Я й не думав, що про мене ще пам'ятають там, за горами. Про це, звісно, подбала Еллі?

— А хто ж би ще? — промовив Тім. — У нас усі діти на фермах чудово знають імена підземних королів… І ваше, ясна річ, теж! — ґречно додав він.

Правитель запросив Енні й Тіма до себе в гості. Мулів поставили заряджатися на сонячному боці, і Артошко лишився їх охороняти.

Будинок Ружеро мав кілька прекрасно умебльованих кімнат, і в кожній під стелею висіли невеличкі кульки. Правитель пояснив, що вони освітлюють будинок уночі. Серед кольорів стін та меблів переважали яскраві: зелений, ніж ю блакитний, жовтогарячий… Напевне, за віки підземного полону рудокопам набридли бляклі, тьмяні барви Печери.

На честь знатних гостей Ружеро влаштував бенкет. Він попередив Енні й Тіма:

— Промови деяких моїх одноплемінників, можливо, видаватимуться вам дивними. Але я дуже, прошу вас бути серйозними, навіть якщо це буде, важко.

У великій залі за довгими столами зібралося кілька десятків людей. В напівтемряві і прохолодь кімнати рудокопи почували себе вільно, і Енні, помітила, що в них сміливі проникливі очі й обличчя, сповнені гідності.

Господар посадовив дівчинку між літніми людьми. Сусід зліва, гладкий, рудоволосий, відрекомендувався:

— Барбедо!

Другий, який сидів праворуч, мав густі брови і пасмо чорного волосся, що звисало на лоб. Він теж назвав своє ім'я:

— Ментахо!

Сусідами Енні за столом виявились двоє з останніх підземних королів! Енні мало не пирхнула, але попередження Ружеро подіяло, і вона стрималась.

На столах були різноманітні смачні страви: торти на великих тацях, фігурні пряники, пироги, юшка з черепахи, вази з чудовими фруктами, оладки з медом… Запивалися страви шипучим лимонадом.

Сусіди Енні намагалися розважити дівчинку розмовами. Колишній король Ментахо палко вихваляв своє нинішнє ремесло ткацтво.

— Який я гордий, люба Енні, — говорив Ментахо, — що я ткач і що всі мої предки були ткачами. Гадаю, що ткацтво — найважливіше діло на світі. Уявіть собі що не стало ткачів: люди вдягались би у звірячі шкури, як тисячі років тому. І розум їхній опустився б до рівня тварин.

— Ну-ну, Ментахо, не дуже хвалися, — весело гукнув один із гостей. — Не забувай про тих, хто вирощує льон!

А другий підхопив:

— Скажи, друже, що сталося б з твоїм крамом, якби не ми, кравці!

Застілля сміялось і гуло Увагою Енні заволодів Барбедо. Старий товстун виявився переконаним революціонером. Він говорив збуджено:

— Не розумію, чому ваші батьки та діди так довго терпіли королівську владу! Якби я жив у той час, я першим повстав би проти тиранів!

Томові й Енні видавалися смішними палкі промови Ментахо та Барбедо. Аж тепер вони зрозуміли, чому господар бенкету прохав їх поводитися поважно. Та ось що було дивовижно! Кілька десятків чоловік слухали колишніх королів, і наніть тіні посмішки не майнуло в чиїхось очах. Навпаки, люди співчутливо кивали головами і вставляли схвальні зауваження. Так, високу й чисту душу мав цей народ, що не одне століття вигартовувався у важких умовах життя під землею. Перевиховавши колишніх королів, перетворивши їх з паразитів і насильників на працелюбних ремісників, делікатні співгромадяни ні словом ні звуком не хотіли нагадувати їм про минуле, щоб не принизити їхню нинішню гідність Вони все зрозуміли і все пробачили.

Вражені