Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05

своїй манії і вб’є Деніна, коли вона спатиме. Хоч настав уже січень, вони знали, що мине ще не один місяць, доки якесь торговельне судно завітає до їхньої затоки. Тим часом у них кінчався харч: вони ж бо не сподівалися зимувати в хатині, а поповнювати запаси полюванням Ганс не міг. Вони обоє були прикуті до хатини, дні й ночі пильнували в’язня.

Треба було на щось зважитись, і Едіт розуміла це. Вона примусила себе наново обміркувати завдання, що стояло перед нею, але не могла похитнути в собі спадкову повагу до закону, яку мала в крові і на якій була вихована. Вона знала, що треба робити все по закону, хоч би там що. І під час довгих годин вартування, сидячи з рушницею на колінах поруч Деніна, що кидався на лаві, та наслухаючи ревіння хуртовини за вікном, Едіт поринала в соціологічні роздуми і врешті виробила власний погляд на еволюцію закону. Вона дійшла висновку, що закон — не що інше, як думка й воля певної громади людей. Байдуже, чи то велика громада, чи мала. Є невеличкі громади, як от Швейцарія, і великі, як Сполучені Штати. Хай навіть зовсім маленька громада, міркувала вона, все одно. Країна може мати лише десять тисяч чоловік, а проте їхня спільна думка й воля буде законом. А коли так, то й тисяча чоловік може становити громаду? А як може тисяча, то чому не сто? Чому не п’ятдесят? Чому не п’ять? Не двоє?

Едіт злякалася своїх висновків і завела про них мову з Гансом. Спочатку він не зрозумів її, зате коли все втямив, то й собі доточив ще деякі переконливі приклади. Він оповів про збори шукачів золота, на які сходилися люди з усієї околиці, творили закон і запроваджували його в життя. їх могло бути який десяток-півтора, сказав Ганс, але воля більшості ставала законом для всіх, і кожен, хто його порушував, зазнавав кари.

Нарешті Едіт збагнула свій обов’язок: Деніна треба повісити. Ганс погодився з нею. Вони вдвох становили більшість у своїй невеличкій громаді. Денін має прийняти кару, бо така воля громади. Едіт силкувалася, як могла, дотриматися заведеного звичаю, але громада їхня була така маленька, що їм з Гансом доводилось одночасно бути й свідками, й присяжними, й суддями — і навіть виконавцями вироку. Едіт поставила Майклові Деніну звинувачення в убивстві Німчика й Гаркі. В’язень, лежачи на своїй лаві, вислухав свідчення — спершу Гансове, потім Едіт. Сам він не став ані заперечувати своєї вини, ані визнавати її і на запитання, що він може сказати на своє виправдання, промовчав. Едіт і Ганс, не встаючи з місця, ухвалили вердикт присяжних: Майкл Денін винен. Потім Едіт, уже як суддя, оголосила вирок. Голос їй тремтів, повіки смикалися, ліву руку судомило, проте вона доказала його до кінця:

— Майкле Деніне, за три дні вас буде повішено.

Такий був вирок. Денін мимоволі відітхнув з полегкістю, потім зухвало засміявся й сказав:

— От і добре, хоч не продавлюватиме більше мені боків клята лава. Все-таки втіха.

Після вироку всім ніби відлягло від серця. Особливо змінився Денін. Всю його понурість та зухвалий тон як водою змило. Він привітно розмовляв зі своїми тюремниками, навіть часом змагався на давню дотепність. Едіт читала йому біблію, і він залюбки слухав. То були уривки з Нового завіту, і найдужче його зацікавила приповість про блудного сина та про розбійника на хресті.

Напередодні страти Едіт знову запитала Деніна:

— Навіщо ти так зробив?

І він відповів:

— Дуже просто. Я гадав…

Та Едіт відразу ж перебила Денінові мову, попросила його почекати й чимдуж кинулася до Ганса. Той спав на лаві після своєї зміни. Коли Едіт збудила його, він підвівся й щось невдоволено буркнув, протираючи очі.

— Іди, — сказала вона йому, — поклич Негука та ще якогось індіянина. Майкл готовий признатися. Конче треба, щоб вони були. Візьми рушницю і приведи їх бодай і силоміць.

За півгодини Негук та його дядько Гадікван увійшли до кімнати, де лежав приречений. Вони йшли неохоче; їх провадив Ганс із рушницею в руках.

— Негуку, — сказала Едіт, — ми не заподіємо біди ані тобі, ані твоєму людові. Нам треба від вас лиш одного: щоб ви сиділи, слухали й намагалися все зрозуміти.

Тоді Майкл Денін, засуджений на смерть, прилюдно зізнався в своєму злочині. Едіт записувала все, що він казав, індіяни слухали, а Ганс вартував біля дверей, щоб гнідки часом не чкурнули.

Ось уже п’ятнадцять років, оповідав Денін, він не був на батьківщині і весь час мав на меті роздобути якнайбільшо грошей, вернутися додому й забезпечити матір, щоб вона не бідувала на старість.

— А хіба на це стало б тисячу шістсот доларів? — вів далі він. — Мені потрібне було все золото, всі вісім тисяч. Тоді б я міг вернутися додому паном хоч куди. От я собі й думаю: що може бути легше, як перестріляти вас усіх, заявити в Скагвеї, що то індіяни таке втяли, а самому податися до Ірландії? Надумав так та й узявся до діла. Але, як сказав би Гаркі, відрізай шматок на свій роток. Я спопав завеликий шмат, от і вдавився. Оце вам і все моє признання. Лихий мене підневідив, але тепер, коли воля божа, я спокутую свій гріх.

— Негуку й Гадікване, — звернулась Едіт до індіянів, — ви чули слова білого чоловіка. Вони записані ось на цьому папері, а ви маєте Поставити отут значки. Коли прийдуть сюди білі люди, вони глянуть на цей папір і побачать, що ви чули його слова.

Індіяни поставили хрестики проти своїх імен і дістали запросини прибути з усім своїм плем’ям, щоб бути свідками того, що станеться далі. По тому їм дозволено відійти.

На хвилю реміння на Денінових руках попустили, аби він міг підписати документа. В кімнаті запала тиша. Ганс не знаходив собі місця, Едіт також нервувалася. Денін лежав горілиць і дивився на стелю із зашпакльованими мохом шпарами.

— Авжеж, тепер я спокутую овій гріх перед господом, — промурмотів він і, повернувшись до Едіт, попросив: — Почитай мені ще з тієї книжки, — Тоді спробував пожартувати: — Може, як слухатиму, то забуду, що лава боки муляє.

День, на який призначено страту, видався ясний і холодний. Термометр показував двадцять п’ять градусів нижче від нуля. Крижаний вітер прошивав до самих кісток. Уперше по багатьох тижнях Денін підвівся з лави. Його м’язи так довго не напружувалися, тіло так відвикло стояти, що він насилу тримався на ногах. Він хитнувся вперед,