Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05

Дні приходили й минали. В хатині панувала пітьма й тиша, яку порушувало тільки ревіння бурі та гуркіт хвиль об берег, що взявся кригою. Ганс слухався кожного слова Едіт. Уся його надзвичайна заповзятість раптом де й ділася. Едіт узялася сама вирішувати Денінову долю, і Ганс цілком здався на неї.

Убивця був для них повсякчасною загрозою. Щохвилини він міг звільнитися зі своїх пут, тому вони стерегли його вдень і вночі. Одне з них завше сиділо біля лави, тримаючи в руках набиту рушницю. Спершу Едіт запровадила восьмигодинні зміни, але напруження виявилося надто велике, і далі вони почали чергуватися кожні чотири години. Вартувати доводилось цілу добу, спати теж колись треба було — і вони ледве встигали зготувати страву та нарубати дров. Весь свій час вони витрачали на те, щоб стерегти Деніна.

По несвоєчасних Негукових відвідинах індіяни стали обминати хатину. Едіт послала Ганса, щоб він попросив їх відвезти Деніна човном до найближчого селища білих або до факторії. Але Ганс вернувся ні з чим. Тоді вона сама вирядилася до Негука. Негук, ватажок маленького індіянського селища, перейнятий почуттям відповідальності за долю своїх підданців, у кількох словах виклав свій погляд на оправу.

— Це біда білих людей, а не сивашів, — сказав він. — Мій народ допоможе вам, і тоді це вже буде й наша біда. А коли біда білих людей і біда сивашів зійдуться докупи і стануть одною бідою, то буде велика біда, так велика, що и не сказати, що й кінця їй не буде. Нема гіршого за таку біду. Мій народ не зробив нічого поганого. Навіщо ж він помагатиме вам і накликатиме біду на себе?

Отже, й Едіт вернулася ні з чим до своєї страшної хатини, до ненастанної чотиригодинної варти. Іноді, під час своєї зміни, коли вона сиділа навпроти в’язня, тримаючи на колінах наладовану рушницю, очі їй злипались, і вона починала куняти. Але щоразу, здригнувшись, прокидалась, хапалася за рушницю і злякано позирала на вбивцю. То був очевидний нервовий шок, і він зле позначався на її здоров’ї. Та навіть коли Едіт не дрімала, варто було Денінові ворухнутись на постелі, як вона мимохіть здригалась і сягала до рушниці,— такий великий був її страх перед ним.

Едіт загрожувала нервова перевтома, і вона знала про це. Найперше їй почали сіпатися очні яблука і переставали, аж як вона стуляла повіки. А трохи згодом вона стала мимоволі кліпати очима, і вже не годна була нічого з ними вдіяти. Та найгірше, що Едіт не могла забути тої жахливої події. Щохвилі їй ввижався той моторошний ранок, коли Несподіване вдерлося до їхньої хатини й запанувало там. День у день опікуючись в’язнем, вона мусила зціплювати зуби й нелюдським зусиллям волі тримати в покорі дух і тіло.

З Гансом була інша біда. Його посіла настирлива ідея, що він мусить убити Деніна. Завше, коли він щось робив для в’язня чи стеріг його, Едіт побоювалась, що кривавий список збільшиться ще на одну людину. Ганс весь час кляв Деніна і поводився з ним брутально. Він намагався затаїти свою манію вбивства і часом казав дружині:

— Колись ти сама попросиш, щоб я вбив його, та я вже тоді не захочу рук паскудити.

Але не раз, відбувши свою варту, Едіт скрадалася до дверей і бачила, як обидва чоловіки поїдали один одного очима, мов хижі звірі. На Гансовому обличчі вона читала жадобу крові, а на Деніновому — лють і запеклість загнаного їв куток щура.

— Гансе! — гукала вона. — Схаменися!

Здригнувшись, він отямлювався, і в очах його світилося

збентеження й ляк, але не каяття.

Таким чином Ганс також став часткою завдання, яке поставило перед Едіт Нільсон Несподіване. Спершу те завдання полягало тільки в одному: вчинити з Деніном по закону, тобто, гадала Едіт, треба тримати й стерегти Деніна, поки трапиться нагода передати його владі, щоб судити по-справжньому. Але тепер доводилося думати й про Ганса — Едіт бачила, що на карту поставлено його розум і спасіння душі. До того ж Едіт невдовзі переконалася, що її власна сила та витримка теж мають свій край. Вона знемагала під тягарем нелюдської напруги. Ліва її рука стала дрижати й сіпатись, вона не годна була донести ложку до рота, не розхлюпавши, та й узагалі не могла вже здатись на ту руку. Едіт міркувала, чи не починається в неї щось ніби Віттова хвороба, і боялася скалічіти. Що, як вона не витримає? Її обіймав жах, коли вона малювала собі в уяві страшну картину: Ганса й Деніна самих у хатині.

Четвертого дня Денін порушив свою мовчанку, запитавши:

— Що ви зі мною зробите?

Відтоді він день у день запитував те саме.

Едіт щоразу відповідала, що з ним учинять по закону, і своєю чергою допитувалась його:

— Навіщо ти так зробив?

Денін не відповідав їй; це запитання лиш розлючувало його, і він починав борсатись і качатися по лаві, намагаючись порвати реміння, й погрожував Едіт, що поквитається з нею, тільки-но добуде волю, — а він її колись неодмінно добуде. В такі хвилини Едіт зводила обидва курки в рушниці, ладна порішити його, коли б він порвав пута, а сама вся тремтіла з напруги й страху. Голова їй ішла обертом, до горла підкочувалася нудота.

Та помалу Денін ставав згідливіший: видко, стомився непорушно лежати день у день на лаві. Він почав благати Едіт, щоб вона його звільнила, давав їй божевільні обіцянки. Він не зачепить ні Ганса, ні її, сам вирушить пішки берегом і віддасться до рук влади. Він свою пайку золота залишить їм, а сам піде в найбільшу глушину і ніколи не з’явиться серед цивілізованих людей. Він навіть згоден накласти на себе руки, аби тільки вона його звільнила. Ті благання звичайно кінчалися безтямним мурмотінням, аж Едіт здавалося, що в нього починається нервовий напад. Та вона завше хитала на відповідь головою, відмовляючись дати йому волю, якої він так шалено домагався.

Одначе минали тижні, і Денін ставав дедалі покірніший. 'Знемога чимраз дужче давалася йому взнаки.

— Я так стомився, ох, як стомився! — мурмотів він, кидаючись на подушці, як вередлива дитина.

Ще трохи згодом він почав палко просити смерті — то благав Едіт застрелити його, то заклинав Ганса покласти край його мукам, аби тільки мати нарешті спокій.

Становище робилося нестерпним. Нерви Едіт були напружені, як струни, і вона знала, що її кожної хвилини може спобігти катастрофа. Вона не могла навіть відпочити як слід: її завше мучив страх, що Ганс піддасться