Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

— Калинко дорога, — сказала тоді Пастелячці вдовиця, — сонце, майже, світить у небі лише тому, що на світі ще живуть такі люди, як ви. А він, чоловік ваш, дуже тяжкий гріх має на душі. І не буде йому спокою ні на цьому, ні на тому світі. Таких, як він, і земля до себе не прийме — навіть мертвих викидує із свого святого лона…

Дзьобак! Птах, тягнучи кривавий слід за собою по хаті, підійшов зовсім близько до діда, довго вдивлявся йому у вічі і мовив пророче:

— Ось видиш, Василю, покалічило твоє небо мої крила, у землю загнало, а тепер впало і на тебе…

І розчинився птах у дідових очах.

— А чого ти питаєш про Дзьобака? — змученим голосом звернувся дід до вуйка Михайла.

— Кажу, я його дуже слабо пам’ятаю, — роздумливо сказав той. — Але нещодавно, перед світанком, коли нас мали розбити, він мені приснився. Ніби опустився з чорного неба у подобі величезної птиці, потормосив мене крилом і сказав: «Вставай, небоже Михайле, бо тут дораз буде велика біда». Я прокинувся… І тут же відчув, як хтось метнувся від мене — тільки вітром війнуло в лице. Я почекав… Потім знову ліг. Але тут така тривога мене охопила, що вже ніякий сон не ліз в очі. Мусів вставати. Не мав чим дихнути… Виліз із бункера… Пішов до потоку… Я ще тоді не знав, що довкола засада. Уявіть собі, няню, я пройшов скрізь непоміченим, непочутим… І ось тільки спустився до води, як почалося страшне… Кого побили, кого зловили… Жодна душа не вилетіла із капкана. А я, як видите, цілий перед вами… І все через той сон із Дзьобаком…

«Господи, — подумав дід. — Дзьобак мені служить ще й по смерті. Яка велика сила і вдяка у нього! Летить із того світу і дітей моїх рятує. Але ліпше би ти був, Петрику, цього не робив… Так ліпше би було. Боже великий, прости і помилуй».

— Ось тому, няню, я й питаю про Дзьобака, — мовив далі вуйко Михайло. — Як же він міг прийти у мій сон, коли я його слабо пам’ятаю?

— Петро… Дзьобак Петро був дуже вірним цімборою, — сказав глухо дід. — Жаль, що так рано номер. Коби знати, що так життя повернеться, беріг би-м його, як сльозу…

Вуйко Михайло глянув мимоволі у дзеркало. Як і сподівався, птах був там — він тяжко летів, несучи на крилах мертве небо, яке весь час давило його до землі…

— Михайле, вислухай мене!

Дід раптом схопився із-за столу, вийшов і став перед сином.

— Я твій отець і, навіть смерті бажаючи, не хочу зла, — засокорив дід. — Не думай, сину, що смерть — це найбільше зло на землі. Є ще страшніші муки, і смерть від них — єдине спасіння і втіха…

— Я знаю, чого ви волієте, — сказав, незворушно дивлячись у дзеркало, вуйко. — Вам невтямки, чому, коли мене не вбили, сам не застрелився. А що я вдію, коли мене куля не бере. Сам ліз на погибель, а смерть тікала… Якийсь невидимий добрий ангел весь час оберігав, рятував мене. Стількох перебили, що й лічити забув, а мене незрима рука затуляла… — Того ж дня, коли нас розбили, — вів далі розмову, — хотів себе застрелити. І пішов лісами, аби підшукати місце, де мене ніхто не знайде і не поглумиться. Півдня йшов, доки зупинився. А потім став на горі, аби востаннє глянути на світ. І раптом побачив, як у долині, такій самій, як біля Віщунки, оре хлопець із молодою дівчиною. І повиділося мені, що відколи світ білий, так красно ще не світило сонце, не співали птахи, ніколи ще не зеленіли дерева, як тої миті. А вони орали. Хлопець часто зупинявся біля борозни, ловив дівчину і цілував серед поля. А коні, відвернувшись, спліталися шиями і теж цілувалися. І всі були такі щасливі, що я аж закричав. Спершу хотів збігти в долину, перестріляти і закоханих людей, і люблячих коней. Бо ж чому, чому, коли мені так нестерпно тяжко на душі, хтось має бути щасливий на цій землі, хтось може любити і думати про день прийдешній?.. — Вуйко тяжко зітхнув, сумно усміхнувся. — Але якась невидима сила відвела мою руку від чужого щастя…

Він встав із-за столу, підійшов до дзеркала. Вдивляючись у глибину срібного скла, продовжив:

— Замість того, аби покінчити із собою, мені раптом дико захотілося жити. Аби теж отак орати, когось любити і щоб мене хтось любив. Не повірите, але й сам не відаю, як дійшов додому. Тиждень дерся через хащі, гори, а в очах мені усю дорогу цілувалися молоді орачі, спліталися шиями коні… Коли схопився, увидів на обрії Віщунку і, вже не думаючи ні про що, дався до неї. Але й тут спокою не знайшов. Весь час переді мною оте поле. Господи, коли б сила і воля, я видавив би собі з голови в’єдно із очима оту закохану пару орачів і щасливих коней. І те найсвітліше на землі сонце, і тих найспівучіших птахів, і ті найзеленіші дерева — теж видавив би з очей і тоді би вже спокійно застрелився.

Виговорившись, вуйко полегшено зітхнув, наче скинув величезний камінь, котрий довго з непомірними муками носив на собі.

— Ну, що ж, сину, раз твердиш, що ти гріх мій і доля уже до смерті зв’язала наші руки, то мусимо змиритися, — сказав покірно дід. — Я передчував це і підготувався.

Встав, підійшов до шафи і взявся відтягати її.

— Поможи мені, — попросив.

Вуйко байдуже підставив плече й штовхнув. Заскрипівши, шафа посунулась на середину хати. Дід дістав з-під ліжка австрійський багнет, застромив у шпарину між дошками й вправно відчинив вхід у потаємний погріб. Вільгістю і пліснявою дихнуло із підземелля.

— Палаци мені не настарали за життя, але могилу викопали гарну, чистеньку й, головне, затишну. Не один бідолаха мрець позаздрив би… — підсік вуйко Михайло.

— Що вдієш? Людям будують, а звірам риють, — не залишився в боргу дід.

Коли вуйко влаштувався у погребі і шафа знову стала на звичне місце, дід, знемагаючи від цікавості, підійшов до дзеркала.

«Чого ж це так пильно весь час у нього задивлявся син?» — непокоїла думка. Підніс лампу, освітив позолочену раму. І тут рука здригнулася. У глибині дзеркала, немов у велетенській скляній клітці, бився величезний птах. Якась невидима сила давила на нього, і птах, гамселячи по незримих стінах, намагався вирватись із дзеркального полону, наздогнати когось, хто зникав перед його очима удалині…