Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

міркуваннями й паралелями, Клим усе одно не просунувся ні на крок у потрібному напрямку. Жебраків на львівських вулицях бачив щодня, почав придивлятися, розрізняти їх, хоч раніше міські злидарі для нього були на одне лице, й, признатися, намагався всіляко уникати навіть випадкових зустрічей із цією публікою. Тепер же кортіло зупинитися й заговорити з кимось із них. Інакшим способом, ніж розпитування, прогресу не досягнути. Та в останній момент стримувався — не уявляв, як і про що в них питатися.

На третій день Кошовий здався й відбив телеграму Йозефу Шацькому. Якщо він справді знає половину Львова, то мусив би мати якісь знайомства й на міському дні. Зустрівшись із товаришем того ж вечора у «Сан Сусі» та коротко переговоривши, Клим зрозумів, яким дурнем лишався весь той час, поки сушив собі голову. Адже сам міг додуматися до того, що порадив посвячений у проблему Шацький.

— Пан Густав, пригадуєте такого?

— Густав…

— Пан Сілезький.

Аж тепер Клим витягнув із пам’яті загадкового чоловіка з густими бровами, довшим, ніж пристойно носити в його віці, волоссям та клиноподібною борідкою. Минулого літа вони потай зустрічалися на Личакові, де Кошовому зробили пропозицію виправдати звинуваченого в чужому злочині молодого батяра. Сілезький напевне мав високу вагу в прихованому для невтаємничених кримінальному світі Львова. А то й околиць — Клима зовсім би не здивувало, аби дізнався, що вплив пана Густава поширюється далеко за межі міста. Та бачив його Кошовий лише раз. Після тієї ночі львівські злодії не давали йому про себе знати й чути. Хіба на Різдво прийшла додому листівка за підписом «Г. С.», де адресат разом із родиною Новотних зичив Климові усіляких гараздів.

— Чим він допоможе? — поцікавився Кошовий, тут же додавши: — Хай там як, але я не знаю, де його шукати. Може, часом вам відомо?

Шацький виставив руки перед собою долонями вперед.

— За кого ви мене маєте? Я сам дуже 6 хотів бути аж таким всюдисущим та впливовим, слово честі. Й вирішив би в такий спосіб безліч проблем, котрі має бідний жидівський зубний лікар із Кракідалів.

— Ясно. Корисні поради зазвичай дають ті, хто не може сам скористатися ними.

— Пане Кошовий, — голос Шацького зазвучав ображено, — я сказав про пана Густава не тому, що знаю, як його знайти. Я й минулого разу, не забувайте, нікого не шукав. До мене звернувся його помічник, пан Єжи Тима.

— А як Тиму знайти, ви знаєте?

— Було б бажання, пане Кошовий, — поважно мовив Йозеф. — Повірте, в мене досить знайомих, котрі мають знайомих, котрі мають знайомих… Ну, і так далі. Якщо розтягнути такий ось ланцюжок, рано чи пізно він приведе до Єжи Тими. Той, своєю чергою, виведе на пана Густава. Тільки, — він багатозначно підніс пальця, потрусивши ним у повітрі, — я натякнув вам на ту нашу спільну нічну зустріч «Під вошею», аби ви пригадали, з якого приводу збиралися.

— Гадати нема чого. Мене обікрав батяр, такий собі Зенек Новотний. Коли я затявся знайти його, знайшов та зловив, поліція мала підстави запідозрити бідаку в убивстві адвоката Сойки. Після того з вашою допомогою зі мною познайомилися панове Тима й Сілезький.

— У вас чудова пам’ять, пане Кошовий.

— Таке не скоро забудеш.

Шацький почухав неохайно заросле підборіддя.

— Хотів, аби ви самі далі додумалися. Але не та нагода, аби гратися в загадки-відповіді. Густав Сілезький наполегливо просив вас узяти участь у долі того молодого батяра, котрим, виявляється, опікувався. У вас із Божою поміччю все вийшло. Юний Зенек незабаром після того вийшов на волю, відбувшись хіба переляком. Не сказати, що прикра пригода того шикеця чогось навчила. Він далі батярує, і ось того Зенека відшукати ще простіше навіть, аніж пана Тиму.

— Ніяк не зрозумію хід вашої думки, Шацький.

Йозеф відкинувся на стілець, схилив голову набік, тоді склав губи трубочкою, поцмокав за звичкою.

— Ай-ай-ай, пане Кошовий. От чесне слово — ай-ай-ай! Хоча те, що зараз ви є тугодум, доводить сумний факт, що ви не є жидом. І ніхто в роду, дай всім вашим Бог міцного здоров’я, не мав навіть краплі нашої крові.

Манера Шацького говорити, котра часом розважала Клима, зараз починала серйозно дратувати.

— Не ходіть колами! — Це прозвучало різкувато. — До чого тут моя неєврейська кров? До чого я, по-вашому, не додумався досі?

— Жидам дуже важливо знати, хто коли кому й що винен, — відповів той лукаво. — У нас таке в жилах. Ви ж досі не зрозуміли, що вже рік як маєте у Львові боржника. Зенек Новотний вам винен, хіба ні? А він же на вулиці, вважайте, живе, хоч і не ночує. Як ви думаєте, той молодий батяр відмовить вам у невеличкому проханні?

Не стримавшись, Клим ляснув себе розкритою долонею по лобі.

Справді, йому доводилося робити значно складніші висновки, й вони виявлялися вірними. Тут же довго не розумів простої підказки. Взагалі, сам би додумався шукати батяра з чубчиком на голові.

Вже наступного дня Зенек постукав і зазирнув до контори пана Штефка. Вибачившись перед старим нотарем, Кошовий, навіть не накинувши пальта, вийшов покурити на кілька хвилин.

Й на ранок двірник приніс записку в заклеєному довгастому дешевому конверті. Почерком, котрий змушував кожну літеру танцювати краков’як, було написано: «Вам треба шукати Рибку Павла. Найкраще знає Фертик з Ринку».

Кошовий так само не знав, кого називали Фертиком. Але його, виявляється, впізнавали на Краківському базарі. Так сказав Шацький, щойно почувши прізвисько.

Отак Клим із Йозефом познайомилися з жебраком. І дізналися: злидар, котрий напевне ночував у будинку на Валовій не раз, буває в барі «Під градусом».

Розділ дев’ятий

У ЖЕБРАЦЬКОМУ ЦАРСТВІ

Клоака з клоак.

Так сказав Шацький, і Клим, чия нога жодного разу там не ступала, охоче повірив у це. Бо місце, де постійно збирається публіка з львівського бруку, інакшим бути просто не може.

Здивувало інше — звідки про це знає Йозеф. Навряд чи тільки з чуток. Адже, почувши, куди Кошовому треба далі, без запинки відтарабанив: це Підзамче{22}, трохи далі на північ від княжого Львова, там колись стояла одна зі старих міських брам. Свого часу її, як і решту подібних, розвалили. Королівське місто розбудовувалося чим далі, тим більш швидкими темпами, під це рівнялися з землею не лише княжі брами, давні й здебільшого ні до чого вже не придатні, хіба нагадували спадковим львів’янам про давню славну історію міста Лева. Валилися давні мури, аби на їхньому місці активні й спритні забудовники починали зводити барокові кам’яниці, дбайливо