Олександр Леонідович Ушкалов - БЖД

було. Тоді після деяких роздумів Ікарус дістав із кишені гривню й зосереджено по­чав ладнати косячину з купюри.

—Ти що, – здивувався я, – ти знаєш, скіль­ки на цій гривні бацил?

—Чого? – витріщився Ікарус.

—Бацил, так навіть сифак чепонути можна!

—І ти відмовишся від дурі через якийсь там сифак? – здивувався він.

Робити було нічого.

– Так от, – продовжив я думку, – якби Та­рас Григорович Шевченко народився, скажімов 1983-му, ну, не кріпаком, а наприклад, якимосьбезпритульним у радянському дитячому будин­ку, то з нього мав би вийти непоганий репер,що читав би жорсткий соціальний реп на всюкраїну, що не дав би різним ублюдкам зажратисяй викривав би їхні оборудки, їхнє блядство й роз­пусту... А замість того гівна, яке пін малював,навчаючись у Брюллова, він би бомбив графітя-ми «разсаднікі зла», що найбільш дістають і при­гнічують і так пригнічені верстви – наприклад,

податкову й міліцію. І я не беру це з повітря, ша­новні скептики й обожнювачі батька Тараса, я беру це з «Кобзаря», поезії якого, бачить Всеви­шній, по-своєму геніальні... І що би, скажімо, за­вадило нашому генію, народившись у 1983-му, переробити славнозвісне «у всякого своя доля і свій шлях широкий» на більш патетичне й пое­тичне «у всякого своя карма і свій джип черок-кі»...

—На хуй чероккі... – попросив Ікарус.

—Гаразд, – погодився я, – тоді він вийшов би на сцену в широких джинсах із матнею по коліна і хокейному балахоні й прочитав би «у всякого своя карма і на хуй чероккі»... – а під сценою в цей час був би я і я би сказав: йо, Ьі§ аасИу ТАКА8, ти в на­турі рулиш!!!

—Облиш Тараса Григоровича, – сказав мені Ікарус, – не чіпай старенького.

—Я так не можу, – пояснив я, – мені зараз треба думати, думати вголос.

—Думай, але Тараса Григоровича облиш.

—Але про що мені тоді думати?

—Ну, наприклад, про свободу...

—Чого? – не відразу в'їхав я.

—Про свободу як таку.

—Про свободу в глобальному сенсі чи в яко­мусь більш вузькому?

—А ти й так і так думай... От ми зараз вільні, абсолютно вільні...

—Я, здається, зрозумів, до чого ти ведеш, старенький...

– Це дуже гарно, бо наразі я ще сам не зовсімрозумію, до чого веду...

—Ти ведеш до того, що ми з тобою повні лу-зери, що в нас є абсолютна свобода без усяких там глобальних чи більш вузьких сенсів, а ми просто не знаємо, що з нею робити...

—Не знаємо, – прошепотів Ікарус і позіхнув.

—Але я знаю, хто знає...

—Що знає? – напівсонно пробелькотів мій кумпль.

—Я знаю, хто знає, що робити з нашою сво­бодою.

—Тільки не кажи, що Біл Даун...

—Авжеж ні...

—Тоді хто?

—Телефонна служба довіри... – пояснив я й дістав із задньої кишені джинсів візитівку.

—Це що? – витріщився Ікарус.

—Візитна картка. Тут написано, що Анжелік Ковач... Словом, вона зна, що робити...

—Але ж ми, – пильно глянув на мене мій об-довбаний кумпль, – ми курили дурь із гривні й могли підхопити сифак, а в тебе була візитна картка, в тебе був цей папірець...

—Так, – згодився я, – але без цього папірця ми б не дізналися, що робити з нею.

—З ким? – випав з контексту Ікарус.

—Зі свободою з нашою.

—Добре, твоя взяла, – сказав він, – але про­поную компромісний варіант: ти зараз запам'я­товуєш номер, потім ми скурюємо рештки дурі в цій твоїй візитівці, а тоді дзвонимо...

І тут з'ясувалося, що я не можу запам'ятати більше п'яти цифр, тому візитівку я віддавати відмовився. Ікарус занервував, та доколі швидко

знайшов вихід із ситуації. Зійшлися на тому, що він запам'ятовує п'ять перших, а я – п'ять дру­гих... На тому й порішили, але я дечого не вра­хував.

Покуривши вдруге, Ікарус тупо заснув, об­нявши шокованого й сонного Мяудзедуна, на­че подушку. Я теж спробував був заснути, але пи­тання, що робити зі свободою, так і не давало мені спокою. Тоді я розбуркав Ікаруса й сказав:

—Чувак, мені потрібні ці довбані п'ять цифр...

—Що? – не зрозумів він.

—П'ять цифр, код від нашої з тобою свободи...

—Давай завтра, – буркнув він.

—Я не хочу прокидатися й розуміти, що я не знаю, як чинити зі своєю свободою.

Ікарус назвав мені якісь п'ять цифр, і я трем­тячими руками забив їх у мобілу. Залишалося тільки сподіватися, що названі вони не від ліхта­ря. Потому я почав згадувати свою п'ятірку – виходило зі скрипом, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що я їх просто вигадую. За склеєни­ми докупи цифрами я й зателефонував. Це нага­дувало спортлото, спортлото з джекпотом, який дорівнював твоїй персональній свободі...

—Ало, – почув я сонний шепіт у слухавці.

—Анжелік, так тебе, здається, звати?

—Так, мене, здається, так і звати.

—То тобі здається чи ти справді Анжелік?

—Я справді Анжелік, а ти знаєш, котра го­дина?

—Знаю, – відповів я, – зараз ніч.

—Ну от, – пояснила вона, – а нормальні лю­ди вночі сплять.

У тому-то й річ, я не зовсім нормальний, ти маєш мене пам'ятати, ми вчора познайомилися, в «Лондоні», пригадуєш?

—Ще б пак, – відповіла вона, – у тебе дуже важкий і нахабний кіт...

—Що?

—Твій кіт усю ніч заважав мені спати й нама­гався лягти мені на груди...

—Авжеж, так...

—Що так?

—Ну, він такий, він любить жіночі груди...

—Гаразд, сподіваюсь, ти не для цього мені дзвониш?

—Не для чого?

—Ну, щоб сказати, що сьогодні твій кіт не мо­же заснути без жіночих грудей?

Я глянув на Мяудзедуна, що мирно спав у Ікаруса на животі.

—Звісно, не для цього. Слухай, у мене про­блема, велика проблема, тому я, власне, і дзво­ню...

—Дай вгадаю. Ти знов потрапив у якийсь ін­ший світ?

—Ні, – заперечив я, – гірше...

—І ти хочеш про це поговорити?

—Звісно хочу, але давай без цих американ­ських задрочок...

—Яких?

—Ну, без «хочеш поговорити»...

—Гаразд, то що за проблема?

—Я не знаю, що робити зі своєю свободою...

—Свободою в якому сенсі?

—У прямому...

—Розумієш, – пояснила вона, – свобода, як на мене, може бути різна... Тобі просто мо­жуть сказати «свабодєн» – і це теж якоюсь мі­рою свобода. А ще... якось у дитинстві я загуби­лася в зоопарку. Чим не свобода? Але що роби­ти, я теж не знала...

—Так, мені сьогодні казали «свабодєн», тричі, здається, – погодився я, – але в зоопарку я не гу­бився, я загубився в... словом, у світі я