Марина Соколян - Ковдра сновиди

повсякчасно вагітна й неповоротка, вона ніяк не мала змоги вести активне публічне життя…

— Оце ще їх слухати! — обурився художник. — Поганому танцюристу, знаєте… не треба далеко за виправданням ходити.

— Та не в тому річ! Е-е-е, як там із вином — іще залишилося? — фольклорист сьорбнув прохолодного нектару і дратівливо махнув рукою: — Біс із ними, з жінками. У цьому є інший важливий мотив: процес розмноження, фактично — творення «безглуздої множинності», розвиток кількісний, а не якісний, забирає надто багато часу й енергії. І, що найгірше, енергії творчої. Тут, звичайно, не йдеться про романтичну закоханість — там того творчого потенціалу хоч ложкою їж. А варто закоханості перейти до стадії розмноження, турботи про потомство — і все, вважай, кінець амбітним сподіванням. Слід годувати сім'ю, а не розмірковувати про вічне.

— Отже, ще невідомо, хто кого тримає в покорі, — пирхнув Барт.

Натан серйозно кивнув:

— Саме так. Якщо відкласти осторонь тендерні суперечки… Дійсно цікаво — хто? Над цим я і б'юсь у своїй монографії… Нам не дає спокою питання, але ми немовби самі не хочемо переступити ту межу, за якою чекає відповідь. Розуміємо, що дороги назад уже не буде. Ми забороняємо собі й не дозволяємо іншим.

Натан Вара насупився, мовби силкуючись пригадати недавній сон, хоча, власне, він їх ніколи не бачив. Від чого страждав невимовно й невтішно.

— Чи ви чули колись про Сіру Барту? — запитав він.

Барт, здивований зміною теми, знизав плечима:

— Ага, щось таке чув… Якась наче секта, популярна якраз опісля Приморської війни. Звали себе винищувачами чудовиськ, здається. Вони ще якось уколошкали Труадських магів.

— І знаєте що? — спитав Натан. — Мені здається, що ні магія, ні чудовиська не зникли остаточно. Просто стали іншими. А отже, іншими стали «винищувачі чудовиськ». Іншими стали методи. Популярний співак стає жертвою божевільного фаната; письменник спивається, знищений смертю сина; поет гине від кулі поборника «нової влади»…

— Слухайте, ви мене лякаєте, — усміхнувся Барт. — Хоч нам із вами далеко до згаданих кумирів мас, але починаючи оту вашу партизанську війну…

Натан Вара насилу струснув із себе пророче заціпеніння і стиха розсміявся:

— Що ви, нам нічого не загрожує! — повідомив він. — Хіба ви, Барте, зараз ляснете в долоні, і з неба сипонуть зорі.

— Крібле-крабле! — виголосив Брат Антолій, манірно стуляючи долоні.

І небо вибухнуло зорепадом.

* * *

Минуло кілька років, і Гаян знову зібрався в мандри.

Війна відійшла, залишивши за собою землю, вкриту рубцями руїн та опіками згарищ. Назирцем за війною по Архаді помандрувала пошесть, яка нищила люд і плодила навіженців, котрі пророчили суворий суд і лютий край усьому сущому. Сельджаби давно вже забралися геть, обтяжені багатою здобиччю й незагойними недугами, проте Архаду ще довго трусила пропасниця страху неминучої розправи, яка неминуче здійснювалась — у той чи інший спосіб.

Евдейї пощастило: війна, бридливо кривлячи носа, обійшла її стороною. Сельджаби не ризикнули поткнутися до краю, де сама земля стала до бою, замість дому обернувшись домовиною; а може, їм просто було не до того, бо якраз тоді Труадський гарнізон об'єднався із рештками Мессаламбрійського, аби спровадити нарешті непроханих гостей.

Утім, Гаянові це було байдуже. Евдейя жила далі, врятована дивом, і жерцеві все важче було витримувати його нестерпний тягар. Він так і не насмілився назвати це диво жертвою, знаючи, що відтоді це слово назавжди втратить будь-який сенс. Жертви приносять богові, а не навпаки — кому, як не йому, жерцеві, знати!

Гаянові було зле. Йому було прикро й самотньо, хоча, власне, вже жодне товариство не могло дати йому втіхи. Раніше він не мав приятелів серед мирян, мордуючись пихою втаємниченого; нині ж між ним та евдейцями пролягла така таємниця, лунке провалля якої Гаян не зміг би подолати, навіть коли б хотів.

Єдиний, з ким Гаян час від часу міг перекинутися словом, був коваль Кей, котрий, навчений дивацтвами власного сина, із розумінням ставився до дивацтв евдейського жерця. Олах теж ні про що не питав, хоч Гаянові іноді здавалося, ніби малий знає, що саме не дає йому спокою — мимовільна гнітюча провина. Тому, власне, Гаян навчився уникати товариства Олаха, все рідше зазираючи до його батька.

Одного вечора, проте, йому довелося навідатись до Кея. Малий бігав напередодні з хлопцями по гриби-хлопавки, які можна було їсти, підсмаживши на вогнищі. Не слід було, правда, зловживати, та Олах, схоже, перебрав частунку — надвечір у нього виявився жар, ба навіть пропасниця; малий рясно впрівав і розмовляв із духами. Кей збентежився, хоч і не надто — знахар призначив промивання й пообіцяв швидке одужання; що ж стосується духів, тут Кей зі звичною своєю ретельністю побажав урахувати й таку можливість, покликавши жерця, котрий, раптом що, міг би дати їм раду.

У домі коваля було, як завше, гаряче, тож Гаян передусім прочинив вікно, впустивши до хати прохолодний осінній вечір. Похмурий коваль сидів коло ліжка сина, підтикаючи барвисту ковдру та час від часу торкаючись його чола своєю великою червоною долонею. Гаян роззирнувся та, не відзначивши в кімнаті жодних духів, присів поряд. Тоді малий Олах, який якраз був затих, знову гарячково заворушився:

— Жертва, — прошепотів він, — яку ти не зможеш ні повернути, ні перевершити… Ні, не хочу, не хочу прокидатись!

Гаян здригнувся: хай би там що, такі слова не могли належати малому. Десь, мабуть, почув, і от… Жрець запитально глянув на Кея, але той, здається, був і сам ошелешений тими словами.

— Це вона… — мовив коваль, підкидаючи нестямний погляд: — Вона так говорила! Звідки він, у біса, знає?!

— Бранці міста снів, — тим часом бурмотав малий сновида, підвівшись та незряче озираючи кімнату, — не можуть прокинутись… Є лише один спосіб — замовляння Мертвих Імен… Я мушу повернутись…

Кей та Гаян збентежено перезирнулися. Гаян, правду кажучи, не знав, що йому робити. Він не мав жодного уявлення про те, що за духи нашіптують хлопцеві таку дивовижу… Та слід було щось робити — бодай порядку заради. Гаян звів долоні й проказав котрусь із відомих йому молитов-оберегів. І ось малий, мовби вичерпавшись, упав на подушки, зітхнув і начебто навіть заснув.

— Що ви зробили? — підскочив коваль, так люто зиркаючи на Гаяна, що той аж відступив. — Навіщо звеліли йому замовкнути? Хай би… хай би говорив далі…

Тут Кей гірко зітхнув, упав на ослінчик і затулив обличчя руками.

— Даруйте, панотче… я просто хотів… хотів ще раз почути…

Гаян вирішив, що йому краще буде залишити коваля наодинці.

Правда, слова малого сновиди все ніяк не йшли йому з голови. Вони