Вікторія Леонідівна Гранецька - Тiло™

Натомість просто зник із клініки на кілька днів, протягом яких Ванесса місця собі не знаходила. Повернувся на новенькій відреставрованій машині. Із першої подружньої сварки, яка лунала на всю клініку, Юрій зрозумів, що гроші на дорогий ремонт малий узяв не в дружини. Заробити чесним шляхом він теж так швидко не міг…

Це наводило на роздуми. Якщо красунчик-пуерторіканець займається темними справами, рано чи пізно він таки втрапить у донорський фонд клініки… Така думка несподівано підняла лікареві настрій на весь день.

Зовсім інакше склалися його стосунки з рештою пацієнтів. За столиком неподалік жваво різалися в покер, голосно жартували й сміялися Макс та Лео. Вони так і не знайшли дівчини, вартої народжувати їхніх дітей, тож очікування тривало. Не було тільки Лукаса — стомлений нещодавнім набігом телевізійників, він не виходив на люди, якщо міг не виходити. Схоже, малий до нестями закохався в Анжеліку Феллон, вона ж із ним просто гралася. Тільки тепер ставки у цій грі помітно зросли — на догоду публіці парочка збиралась одружитися, щойно індіанець отримає нове тіло.

А якось він спитав у неї:

— Чому ми не можемо побратися просто зараз?

Анжеліка поблажливо усміхнулася. Зробивши над собою зусилля, поцілувала його в зморщене попечене чоло.

— Любий, не вигадуй. Звісно, не можемо. Тобі ще… немає вісімнадцяти. Та й колір твоїх очей… ну, поки що не пасує до відтінку краватки, яку я вже підібрала для тебе. Крім того, і це найголовніше, знімальний павільйон ще не готовий.

— То наше весілля перетвориться на чергове реаліті-шоу?

— Ну, звісно ж! Як інакше світ дізнається, що ми покохали одне одного? І не хвилюйся — нам це не коштуватиме ані цента, за все заплатить телеканал. А ти на той час будеш красивим, як бог!

Саме тоді він уперше зрозумів, що став власністю телеканалу. Його життя більше йому не належало. І йому не хотілося ставати богом. Проте все вирішував телеканал. Усе вирішувала Анжеліка Феллон. А потім вона заборонила йому фотографувати її. Анжеліка чомусь завжди виглядала на його світлинах старою й негарною, зовсім не такою красунею, як була в житті.

Лукас і сам був із того неймовірно здивований. Проте йому легше було списати все на власну нездарність і недолугість у фотографуванні, ніж припустити, що його Анжеліка може хоча б одну мить бути потворною.

2

Саме о цій порі біля воріт клініки й зупинився чорний, відполірований до блиску довжелезний лімузин. Заледве припаркувавшись, водій вискочив з-за керма й шанобливо відчинив пасажирські дверцята. Із салону елегантно вибралася молода жінка на високих підборах. Вбрана була у стриману вузьку сукню з англійського трикотажу, котра м’яко окреслювала її витончену струнку статуру й сягала трохи нижче колін. Чорне, вочевидь, довге волосся було вкладене у вишукану зачіску, що відкривала красиву білосніжну шию та правильне, неймовірно гарне обличчя, окрасою якого були великі, виразні, дивовижно глибокі очі рідкісної волошково-синьої барви. Щоправда, попід цими очима пролягали помітні темні кола. Це трохи надавало їй схожості з нареченою графа Дракули.

Щойно жінка ступила на зрошену дощем бруківку, над нею з легкої руки водія нечутно розчахнулося чорне крило парасольки. Потому він підхопив її валізу. Красуня роззирнулася і попрямувала центральною алеєю до входу в клініку. Заледве ж переступивши поріг, забрала свою валізу й відпустила водія з парасолькою.

Побачивши незнайомку, всі в передпокої завмерли. Утім, лише на перший погляд вона видалася незнайомкою, бо з другого присутні враз упізнали гостю. То була молода спадкоємиця казково багатої родини дещо дивакуватих аристократів голландського походження, котрі вже декілька століть як перебралися до Сполучених Штатів і тримали десь на узбережжі величний маєток на сорок п’ять кімнат. Із ранньої юності готична красуня зажила слави надзвичайно талановитої піаністки, об’їздила з концертами мало не весь континент. А потім вийшла заміж за свого двоюрідного брата (в аристократичних родинах досі таке траплялося) — нерішучого політика-демократа Роберта Ван Хелла, й одного дня гастролювати раптово перестала. Останні роки вона провела відлюдницею в родинному маєтку, тож найменше кожен із присутніх очікував побачити її тут.

Стримано привітавшись, гостя на мить спіткнулася поглядом об мовчазний білий рояль, що мертво й незворушно прикрашав кімнату, і в супроводі медсестри рушила до кабінету головного лікаря. Однак пацієнти клініки — всі як один — іще довго дивилися їй услід, не в змозі зрозуміти, що ж такій вродливій молодій жінці знадобилося в цьому місці.

Щойно Юрію доповіли про несподівану відвідувачку, він загасив цигарку, ввімкнув кондиціонер і приготувався до зустрічі з черговою пацієнткою.

— Доброго ранку. Мене звуть Ештон Ван Хелл, — вона легкою ходою увійшла до лікаревого кабінету, глянула йому просто в очі й граційно опустилася в крісло навпроти.

Юрій завмер. Він знав, хто це. Слід було відповісти на її привітання, може, потиснути руку, назвати своє ім’я й розпочати стандартну процедуру опитування, однак він мовчав. Не міг відвести погляду від її неприродно блідої шкіри, чорного волосся й особливо — глибоких волошкових очей. Такою мала б стати Іванка, якби їй дали подорослішати…

Ештон так само мовчала. Якийсь час вони просто роздивлялися одне одного. Нарешті ж він спромігся на слово:

— Ви не пацієнтка, — важко видихнув, не зводячи з неї очей.

— Ні.

Юрій упіймав себе на думці, що непомітно намагається зазирнути їй під сукню, аби дізнатися, чи немає на правій нозі трохи вище коліна знакового шраму у вигляді неправильного трикутника… Ледь стримався, щоб не скористатися посадою і не сказати їй зараз же роздягатися.

Із зусиллям відірвав погляд од її струнких ніг.

— То навіщо ви тут?

Відповіла вона не одразу. Обвела нерішучим загубленим поглядом штучний інтер’єр кабінету, врешті зупинила його на суворому обличчі чоловіка навпроти.

— Я прийшла, аби стати донором.

Юрій мимоволі здригнувся. Найменше він очікував, що молода, настільки вродлива жінка прийде до нього, щоб померти. Перевів подих. Відзначив поглядом діамантову обручку на її руці.

— Хіба не легше просто розлучитися?

Вона невесело посміхнулася.

— Він не захотів розлучатися. Тому я пішла так.

— Цього замало, щоб померти, — раптом виказав справжні почуття. — А донорство — це смерть. Після пересадки ми утилізуємо вашу свідомість. Ви не можете про це не знати.

— Авжеж, я знаю. То ви берете мене?

— Для оформлення паперів клініці потрібна причина.

— Я думала, клініці потрібне лише тіло.

— Причина, — з притиском повторив Юрій.

— Гаразд, — вона опустила очі, потім швидко підвела їх до нього. — От уже кілька років я майже не сплю. Просто не можу заснути. Хтозна, можливо, для мене це лише спосіб заснути? Хочете, аби я під цим підписалася?