Вікторія Леонідівна Гранецька - Тiло™

class="p1">— Безумовно. Окрім того, на дозвільних документах має бути підпис вашого чоловіка. Оскільки ви в шлюбі, такі рішення не приймаються одноосібно. Завтра ми зателефонуємо й поцікавимось його згодою.

— Він усе підпише, — без тіні сумніву заявила Ештон. — Можете кликати його хоч сьогодні.

— Як скажете, — неохоче погодився Юрій. — Тоді ласкаво просимо. Чергова медсестра проведе вас до апартаментів. Не дивуйтеся, ліве крило клініки, де ви житимете, трохи нагадує п’ятизірковий готель.

— Найменше я очікувала потрапити до готелю, — нарешті всміхнулася.

— Зазвичай ми утримуємо донорів у медичному блоці, але, з огляду на ваше походження, зробимо виняток. Ви житимете в горішніх апартаментах. Познайомитеся з нашими пацієнтами. Не виключено, що хтось із них захоче ваше тіло, — повідомив Юрій і тільки після сказаного зрозумів, як прозвучали його слова.

Гостя рішуче підвелася.

— Не звертайте уваги на моє походження. Рада, що ми порозумілися. Інакше, як ви здогадуєтесь, мені довелося б шукати іншу клініку, — і вона рушила до дверей — легко, пружно, невимушено, так, наче йшлося про лікарську консультацію щодо якоїсь дрібнички на кшталт застуди або подряпини.

— Місіс Ван Хелл! — наздогнав її вигуком. — Ви ще можете передумати.

Ештон озирнулася.

— Я не люблю це прізвище. Називайте мене на ім’я. І я не передумаю.

За нею зачинилися двері.

3

По обіді біля воріт клініки знову зупинився той самий чорний лімузин. Дощ уже скінчився і тонованим склом грайливо пробіглися безтурботні сонячні промені, нахабно силкуючись зазирнути досередини.

У шкіряному салоні кремового відтінку розсівся доволі імпозантний блондин. Був вбраний у темно-сірий костюм і бездоганно підібрану краватку, мав дорогий годинник та крихітні діамантові запонки.

Роберт Ван Хелл.

Він помітно нервував. Про це свідчив мовчазний зацькований погляд, котрим білявий красень вперся у величні ворота клініки, тільки-но зупинився лімузин. Зраджували його і дрижаки, якими взялися коліна, і ледь примітна судомна тінь, що на коротку мить спотворила направду гарне обличчя з тонкими правильними рисами. Молодик полохливо озирнувся. Поряд невимушено розташувалася вродлива рудоволоса дівчина з відкритим ноутбуком на колінах, вбрана теж статусно й зі смаком — вочевидь, помічниця або ж особиста асистентка знервовано-великого цабе.

З-за керма так само дресировано вискочив шофер, хутко підбіг, послужливо розчахнув перед господарем чистісінькі блискучі дверцята лімузина.

— Керлі? — Неохоче вибравшись із салону, стрункий білявий кавалер нахилився до супутниці, галантно простягнув їй руку.

Керлі Адамс відклала ноутбук, винувато всміхнулася, примруживши свої котячі смарагдово-зеленкуваті очі, проте не зрушила з місця:

— Я зачекаю в машині, любий… — Судячи з усього, ще й коханка.

— Але ж… — На мить він по-справжньому розгубився. — Як я піду без тебе? Що, як ти мені будеш потрібна там?..

Рудоволоса обдарувала його таким ласкавим і водночас зневажливим поглядом, яким дивляться матері на своїх непутящих синів.

— Не буду. Це питання ти маєш сам вирішити.

Роберт пішов. Коханка важко перевела подих. Їй не хотілося зайве стрічатися поглядом із його дружиною. Просто не хотілося, і все.

Утім, якби у Керлі Адамс раптом спитали, що ж такого паскудного зробила їй Ештон Ван Хелл, вона б не одразу знайшлася з відповіддю. Украла чоловіка? Ні. Це Керлі крала в неї Роберта — кілька разів на тиждень, інколи кілька разів на день (про заміжжя, щоправда, не йшлося — аристократичне сімейство не підпускало до своїх фамільних статків і блакитної крові чужих). Стала на заваді блискучої кар’єри? Знову ні. Ештон не цікавилася політикою і ніколи не втручалася у справи Роберта. Він міг хоч на голові стояти у своєму передвиборному штабі, хоч влаштувати оргію серед білого дня, дружина однаково б нічого не дізналася, бо не мала звички робити непрохані відвідини-набіги до його робочої резиденції, як інші дружини політиків-можновладців…

Оце, мабуть, найбільше й дратувало Роберта — відсутність нагоди бути пійманим, осоромленим, заскоченим на «гарячому», неможливість втратити чиюсь довіру, ганебно не виправдати чужих сподівань. Бо як можна втратити те, чим не володієш? А його безмовне розчарування ланцюговою реакцією нервових імпульсів передалося й коханці, і воно не приносило їй вдоволення штибу «Я перемогла!»

Її мисливський азарт, із котрим вона по-хижацьки приглядалася до кожного нового чоловіка, подумки вираховуючи, наскільки важко буде всадовити його біля своїх ніг, цього разу виявився зайвим. Перемога далася підозріло легко. Щось тут було не так. То, може, взагалі не перемога? Бо Керлі звикла боротися, зубами вигризати те, що за визначенням не мало належати їй, колишній стриптизерці, шльондрі. А за Роберта навіть не довелося як слід позмагатися. Не було з ким. І Керлі Адамс укотре замислилася, чи справді цей чоловік вартий бути почесним трофеєм на її уявному ремені перемог…

І таки мала рацію. Щойно Роберт переступив поріг просторої лікарняної зали для нарад, у нього зрадливо підкосилися ноги й знову спітніли долоні. Він злякався. За широким, вигадливо різьбленим столом із червоного дерева сиділа його дружина, двоє худих виснажених істот, позбавлених будь-яких статевих і вікових ознак, в однакових ділових костюмах та окулярах (вочевидь, корпоративні юристи) і похмурий кремезний чолов’яга, схожий на вовкулаку, — певно, очільник клініки.

На якусь мить Роберт застиг, усоте пожалкувавши, що поряд немає Керлі.

— Я чоловік Ештон Ван Хелл, — бовкнув те, що усі присутні й так знали. Дружина опустила очі. Лікар ковзнув по ньому коротким зневажливим поглядом. Юристи дружньо закивали, скочили зі своїх місць й, підхопивши його попід руки, шанобливо всадовили у крісло навпроти.

— Ми не заберемо багато вашого часу, містере Ван Хелл, — одразу ж взявся до справи один із них. — Ваша дружина виявила бажання… гм… поповнити наш донорський фонд. Утім, без вашої згоди це, знаєте, неможливо. Але, наскільки нам відомо, ви згодні! Є два шляхи реалізувати ваше волевиявлення: розірвати ваш шлюб… ми, до слова, взяли на себе сміливість й підготували папери на розлучення. Або ж підписати довіреність на право відособленого прийняття таких рішень… Цей документ ми теж підготували. На вибір. Зважаючи на ваш статус, вашу політичну кар’єру… все відбудеться безумовно конфіденційно!..

У Роберта затряслися руки.

— Я не можу… не хочу розлучення… Хай вона просто помре.

Лікар здивовано глянув на нього, перевів погляд на Ештон. Вона вкотре опустила очі — вочевидь, поведінка чоловіка нітрохи не шокувала її.

Юристи похапцем розгорнули перед ним «довіреність на відособлене прийняття рішень». Роберт покірно підписав усе, що йому дали.

Коли ж він на ватяних ногах плівся до свого лімузина, його наздогнав той лікар, схожий на вовчиська. Схопив за плечі, брутально притис до стіни.

— Нащо ти це зробив? Знаєш, хто ти після цього?..

— Я чоловік Ештон Ван Хелл, — наче заведена лялька, механічно повторив він те, що вже