Умберто Еко - Номер нуль

тому потроху дивлюся ТВ, відвідую з подругою місцевий кінотеатр чи театр, читаю газети, здебільшого ті, де друкують шлюбні оголошення. Я б радо пішла на танці, але мене ніхто не кличе, тож для того, щоб знайти собі хоч якого-небудь чоловічка, ладна зацікавитися будь-чим, аби лишень у нього водилися грошенята, щоб я могла попрощатися зі шкарпетками та албанцями; годиться навіть підстаркуватий, краще крамар, але підійде й працівник з БТІ чи лейтенант карабінерів. Чи ще таке: Патриція, 42 роки, незаміжня, працюю в торгівлі, брюнетка, висока, мила та чуйна, шукаю вірного чоловіка, гарного та щирого, сімейний стан не має значення, важить лише бажання. Тлумачимо так: хай йому грець, у сорок два роки (і не кажіть, що через те, що мене звати Патриція, мені має бути безмаль п’ятдесят, як усім Патриціям) я так і не змогла нікого на собі оженити, тому животію завдяки м’ясній крамничці, яку успадкувала від бідолашної матусі. Я трохи анорексичка та страшенна невротичка; чи є десь чоловік, який би зі мною спав — байдуже, має він дружину, аби мав відповідні бажання? Чи то так: досі не втрачаю надії, що існує хоч якась жінка, що вміє кохати по-справжньому, неодружений банківський працівник, 29 років, гадаю, що маю привабливу зовнішність і дуже жвавий характер, шукаю гарну дівчину, серйозну та освічену, спроможну зав’язати зі мною чудові романтичні стосунки. Читаємо так: з дівчатами у мене нічого не виходить, кілька тих, які я знайшов, були стервозними й прагнули тільки оженити на собі, а як мені на цю мізерну платню ще й її утримувати; кажуть, у мене веселий характер, бо я всіх посилаю в дулу; отож, я не бридкий. Чи є якась довготелеса, яка принаймні не каже «ходім» і з якою можна гарненько потрахатись й яка набагато не сподіватиметься? А ще я знайшла пречудове нешлюбне оголошення: театральне об’єднання шукає різнопланових акторів, акторів другого плану, гримерів, режисерів, кравчинь для наступного сезону. А глядачів вони принаймні не збирають?

Авжеж, Майя марнувала свої сили у «Завтра»:

— Ти справді хочеш, щоб Сімей публікував такі матеріали? Щонайбільше у нього добре йтиме реклама, а не твої тлумачення!

— Знаю-знаю, але ж мріяти не заборонено...

А потім, перед сном, сказала:

— А знаєш, чому кажуть «втратити Трабзон» та «бути під мухою»?

— Ні, не знаю, та хіба про таке вночі питають?

— А я знаю, радше, я позавчора прочитала. Пояснень існує два. Перше: позаяк Трабзон був великим портом на Чорному морі, для купців втратити курс на Трабзон означало втратити гроші, які вклали у подорож. Але більш правдоподібною мені видається версія, за якою Трабзон був орієнтиром для кораблів. Тож загубивши його з виду, вони не могли більше орієнтуватися і далі йшли або за компасом, або за північним вітром. А що стосується вислову «бути під мухою», то зараз так говорять про когось, хто сп’янів. А в етимологічному словнику зазначено, що спочатку вислів означав «бути надміру веселим», у цім сенсі його вживав Аретіно[118], власне вислів з Псалма 150-го: in cymbalis bene sonantibus[119].

— У чиї руки я втрапив! Якщо ти така допитлива, як же ти могла стільки років писати про шалену пристрасть?

— Заради грошей, усе заради них, хай їм... Таке трапляється з невдахами. — Й пригорнулася до мене міцніше: — Але відколи я виграла тебе у лотерею, я вже не така пропаща...

Що скажеш такій бідоласі, окрім «ну ж бо, ближче, люба»? А кохаючись, я почувався майже переможцем.

Увечері 23 травня ми не дивилися ТВ, тож лише наступного дня дізналися про замах на Фальконе[120]. Наступного ранку у редакції звістка нас спантеличила, інші теж трохи стурбувалися.

Костанца спитав у Сімея, чи варто зробити випуск з цією новиною.

— Поміркуймо, — відповів Сімей, але у голосі його чувся сумнів. — Якщо писати про смерть Фальконе, то доведеться згадувати мафію, нарікати на недієвість заходів, які вживають органи правопорядку тощо. Водночас ми поб’ємо горщики з поліцією, карабінерами та мафіозі з «Коза ностра». Навряд чи це сподобається Командору. Якщо робиш справжню газету, то, певна річ, треба розповідати, як суддя зламає карк, вдаючись до сміливих припущень, які спростують за кілька днів. Справжня газета мусить наражатися на таку небезпеку, але чи варто нам? Зазвичай навіть для справжньої газети найрозсудливішим рішенням було б пуститися у сентиментальні міркування або взяти інтерв’ю у родичів. Якщо пильніше придивитися, то ви зауважите, що саме так чинять на телебаченні, пхаючись у помешкання матері, у котрої десятирічного сина втопили у кислоті: «Пані, що ви відчули, дізнавшись про смерть сина?» У глядачів виступають сльози на очах, і всі задоволені. Є таке німецьке слово Schadenfreude — насолода від чужого горя. Саме це відчуття має культивувати газета. Але ми наразі не повинні перейматися такими бідами, тому залишимо це для лівих газет, які на цьому спеціалізуються. Та й не така це вже приголомшлива звістка. Суддів і раніше убивали, убиватимуть і надалі. У нас ще буде нагода. А зараз не поспішатимемо.

Відтрутивши Фальконе, ми взялися за інші справи.

Згодом Браггадочо підійшов і штовхнув мене ліктем:

— Бачив? Навіть цей трапунок підтверджує мою теорію!

— З якого біса чи яким боком?

— З якого — я ще не знаю, але якийсь бік має бути. Все завжди пов’язане, якщо вміти ворожити на кавовій гущі. Дай мені тільки трохи часу.

XIV 

Середа, 27 травня

Якось, прокинувшись уранці, Майя сказала мені:

— Одначе, мені він не дуже подобається.

Я вже звик до того, як працюють синапси її мозку.

— Ти про Браггадочо? — спитав.

— Звісно, про кого ж іще? — А потім, поміркувавши: — А ти як здогадався?

— Любонько, як сказав би Сімей, у нас із тобою шість спільних знайомих, тож я поміркував, хто з тобою поводиться найменш увічливо, і мені на думку спав Браггадочо.

— Але ж тобі міг спасти на думку, наприклад, президент Коссіга[121].

— Та ні, ти повсякчас думаєш про Браггадочо. Себто вряди-годи я розумію тебе на льоту, що тут ускладнювати...

— Ти ба, ти вже починаєш міркувати, як я...

(Авжеж, хай тобі абищо, люба...)

— Голубі, — мовив того ранку Сімей протягом щоденної наради. — Голубі завжди привертають увагу читачів.

— Зараз уже не кажуть так, — встряла Майя, — а кажуть «гей».

— Знаю, знаю, любонько, — роздратовано відмахнувся Сімей, — але наші