Урсула К. Ле Гуїн - На інших вітрах

почали надавати належну повагу як верховній жриці гробниць, перестала вірити зовсім. Але вона вірила в те, у що вірять усі мешканці каргадських островів: коли людина помирає, вона обов'язково відроджується, тільки в новому тілі, в новому обличчі. Світильник, який тільки що погас, знову спалахував десь в той самий момент — немовлям в утробі жінки, або зародком в крихітній ікринці гольяна, або в насінні дикої трави, яке переносив вітер — кожна душа поверталася, щоб БУТИ ЗНОВУ, щоб, забувши про старе життя, оновленою вступити в нове життя, в життя після життя, у вічність.

Однак те життя після життя, про яке розповідав їй Гед, у тій країні, куди, за його словами, йдуть люди після смерті, у безликій незмінній країні, покритій холодним пилом і населеній тінями, — хіба це життя? Таке «життя» здавалося Тенар просто жахливим, лякаючим.

Питання, які не мали відповіді, тіснилися у неї в голові: все це станеться і з нею, тому що вона більше вже не може вважати Каргад своєю батьківщиною, тому що вона зрадила Святі Місця… Невже через це вона буде так покарана? Повинна буде відправитися в ту незмінну темну країну? Невже і Гед повинен піти туди? Невже там вони будуть байдуже дивитися один на одного, не люблячи, ні про що не шкодуючи? Це неможливо! Але якщо він повинен буде відправитися туди, а вона відродиться знову, то їх розставання стане вічним!

Ні, не можна про це думати! І ясно, чому їй наснилася та Розписана Кімната. Вона часто снилася їй в ті роки, коли Тенар залишила позаду все, що було пов'язано з її минулим, з Гробницею Атуана. А тепер вона поговорила з каргадськими посланниками рідною мовою і знову все згадала. І все-таки тривога не вщухала в її душі. Вона не хотіла, щоб поверталися кошмари з її юності. Боги, хоч би скоріше повернутися додому, лежати ночами поруч з Гедом, слухати сонне дихання Техану!.. Гед спав завжди дуже тихо і лежав зовсім нерухомо, як кам'яний; але в горлі Техану вогонь все-таки назавжди залишив свій слід, і дихання у неї завжди було хриплуватим, утрудненим. Тенар звикла прислухатися до її дихання ніч за ніччю, рік за роком. Це було життя, це було повернення до реальності і це був найдорожчий її серцю звук — трохи хриплувате дихання її прийомної дочки.

І зараз, слухаючи подих Техану, вона нарешті заснула. І уві сні бачила — якщо їй взагалі щось снилось — тільки потоки повітря десь в піднебессі і заквітчане смугами ранкової зорі небо.

Олдер прокинувся дуже рано. Кошеня всю ніч поводилося неспокійно, а тому і сам він спав погано і був навіть радий нарешті встати, підійти до вікна, всістися там зручніше і з сонним виглядом дивитися, як над затокою здіймається зоря, як виходять в море рибальські суденця з обвислими від сірого туману вітрилами, як пробуджується назустріч дню все місто. Поволі Олдер остаточно прокинувся і почав подумувати про те, що варто було б, напевно, пройти по лабіринту палацових залів і коридорів і з'ясувати, що йому робити далі, в двері його кімнати постукали. Увійшов слуга, який приніс на таці свіжі фрукти, хліб і глечик молока, а також невеликий шматочок м'яса — для кошеняти.

— Я ще зайду, як тільки п'яту просурмлять. До короля підемо! — урочисто повідомив він. А потім звичайним тоном розповів Олдерові, як зручніше пройти в сад, якщо він захоче прогулятися.

Олдер звичайно знав, що від півночі до полудня проходить шість годин, а від полудня до півночі ще шість, але він ніколи не чув, щоб їх відзначали сурмами, і йому було дуже цікаво, що цей слуга мав на увазі.

Незабаром він про все дізнався. Виявилося, що в Хавнорі час відзначають так: чотири трубачі виходять на найвищий балкон палацу — вище тільки вежа, на якій красується меч героя, — і о четвертій, а також п'ятій годині, потім рівно опівдні, а потім о першій, другій і третій годині після полудня дмуть в свої труби. При цьому один стоїть обличчям до заходу, другий — до півночі, третій — до сходу, а четвертий — до півдня. Так що придворні в палаці, купці і шкіпери в порту, а також всі мешканці Хавнора можуть пристосувати свої справи і зустрічі до цих вказівок часу. Про цю цікаву традицію Олдерові розповів якийсь хлопчик, з яким він познайомився, гуляючи в саду. Хлопчик був маленький, худенький, в довгій сорочці, яка була йому надто велика, але розмову він вів, як дорослий. Він також пояснив Олдерові, що сурмачі точно знають, коли їм дути в свої труби, тому що в башті є великий пісочний годинник, а ще — Маятник Атха, що звисає майже до підлоги з найвищої точки стелі, і якщо цей маятник запустити одночасно з початком тієї чи іншої години доби, то він буде гойдатися рівно до початку наступної години. Хлопчик сказав Олдерові, що сурмачі виконують на своїх трубах різні уривки з пісні «Плач по Еррет-Акбе», яку король Махаріон написав, повернувшись на Селідор, і для кожної години виконується якась одна з частин плачу, а в полудень вони грають всю мелодію цілком. І якщо комусь потрібно бути в якомусь місці в точно призначений час, то слід поглядати на верхній балкон вежі, тому що сурмачі завжди виходять на нього трохи раніше, і якщо світить сонце, їхні срібні труби так і виблискуть у сонячних променях. Хлопчик повідомив, що його звуть Роді і що він приїхав сюди з батьком, правителем міста Метам, що на острові Арк. Цей рік він проведе в Хавнорі і ходитиме у школу при королівському палаці; йому дев'ять років, і він дуже сумує за мамою і сестрою.

Олдер повернувся до себе як раз вчасно: слуга вже чекав його. На цей раз Олдер хвилювався набагато менше. Мабуть, бесіда з хлопчиком нагадала йому про те, що діти правителів — це всього лише діти, а самі правителі — всього лише люди і боятися йому слід зовсім не людей.

Провідник довго вів його по палацових коридорах і нарешті зупинився перед дверима, за якими було видно довгастий і просторий світлий зал з вікнами, розташованими вздовж однієї з довгих стін і які дивилися прямо на вежі Хавнора і на його фантастичні мости, які арками повисли над каналами або над вузькими вулицями міста, немов перестрибуючи з даху на дах, з балкона на балкон. Стоячи на порозі, Олдер нерішуче поглядав на вікна,