Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Англієць повертається до нього.

— Є у Караваджо одна пізня картина. «Давид з головою Голіафа». На ній юний воїн тримає у витягненій руці голову старого переможеного Голіафа. Але не це найсумніше на картині. Дослідники вважають, що Давид — це портрет молодого Караваджо, тоді як голова Голіафа — художник перед смертю, яким він був, коли писав картину. Молодість засуджує старість, тримаючи її на витягненій руці. Засуджує свою власну смертність. Гадаю, коли я дивлюся, як він сидить на ліжку біля моїх ніг, то розумію, що Кіп — мій Давид.

Караваджо мовчить, його думки загубилися десь між порошинок у танці. Війна зруйнувала його душевну рівновагу, і тепер він не може повернутися до іншого життя, окрім цього, де носить фальшиве тіло, котре вимагає морфію. Він — чоловік середніх років, так і не звиклий до родини. Усе своє життя уникав тривалих стосунків. До війни він був не чоловіком, а коханцем. Тим, хто зникає, як усі коханці, залишивши по собі хаос, як усі злодії, залишивши по собі збіднілий дім.

Він дивиться на пацієнта в ліжку.

Він мусить дізнатися, хто цей пустельний англієць, викрити його заради Хани. Або, можливо, винайти шкіру, яка заховає його, як дубильна кислота ховає плоть цього обгорілого чоловіка.

На початку війни він працював у Каїрі, і його вчили створювати подвійних агентів чи фантомів, які обростатимуть плоттю. Він керував міфічним агентом на ім’я Чізі й витратив кілька тижнів, одягаючи його у факти, вигадуючи йому прикмети і риси характеру — скажімо, жадібність чи схильність до випивки, — і так він зливав фальшиву інформацію ворогам. Він, так само як інші люди в Каїрі, працював над створенням цілих загонів у пустелі. Пережив той період війни, коли міг запропонувати своєму оточенню лише брехню. Сам собі нагадував чоловіка, котрий імітує в темній кімнаті пташині співи.

Але тут вони скидали шкіру. Тут не можна було прикидатися, можна було тільки бути собою. Тут не було іншого захисту, окрім пошуків правди в інших людях.

Вона дістала примірник «Кіма» з бібліотечної полиці і, стоячи біля фортепіано, почала писати на форзаці.

Він каже, що зброя — гармата Зам-Замах — і досі стоїть біля музею в Лахорі. Спочатку було дві гармати, зроблені з металевого посуду, котрий збирали як податок, чи джизію[49], з кожного індуїстського маєтку в місті. Увесь той посуд переплавили на гармати, котрі використовували у війнах із сикхами у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому століттях. Іншу гармату було втрачено в бою біля ріки Чинаб…

Дівчина згорнула книжку, залізла на стілець і вмостила її на найвищу, недосяжну окові полицю.

Вона заходить до розмальованої кімнати з новою книжкою й оголошує назву.

— Тепер жодних книжок, Хано.

Дівчина дивиться на пацієнта. «Навіть тепер, — думає вона, — він має чарівні очі. Усе, що з ним трапляється, відбувається в уважному сірому погляді з темних глибин». На мить їй здається, що вона відчуває на собі кілька поглядів, а потім вони зникають, як світло маяків у відкритому морі.

— Жодних книжок. Просто дай мені Геродота.

Хана простягає йому товсту брудну книжку.

— Я бачив видання «Історії» зі скульптурним портретом на обкладинці, віднайденим у французькому музеї. Але я ніколи не уявляв Геродота таким. Мені він здається схожим на одного з тих бідняків, які мандрують від однієї оази до іншої, торгуючи легендами, так ніби це просто насіння, приймаючи усе на віру, складаючи докупи різні частинки міражу. «Моя історія, — каже Геродот, — на самому початку віднайшла доповнення до головного аргументу». Найцікавіше у нього — це тупики на віражах історії: як люди зраджують одне одного заради цілих народів, як люди закохуються… Скільки, ти казала, тобі років?

— Двадцять.

— Я був значно старший, коли закохався.

Хана помовчала, перш ніж запитати:

— Хто вона?

Але чоловік уже не дивився на неї.

— Пташки обирають дерева з сухими гілками, — сказав Караваджо. — Так вони бачать усе довкола просто з власного ґанку. І можуть полетіти в будь-якому напрямку.

— Якщо ти про мене, — відповіла Хана, — то я не пташка. Справжня пташка — це чоловік нагорі.

Кіп спробував уявити Хану пташкою.

— Скажи, хіба можливо любити когось, не такого розумного, як ти сам? — Караваджо у войовничій морфійовій гарячці хотів сперечатися. — Це займало мене основну частину мого сексуального життя, котре почалося досить пізно, мушу зізнатися цьому привілейованому товариству. А сексуальне задоволення від спілкування відкрилося мені аж після шлюбу. Я ніколи не знав, що слова можуть бути еротичними. Іноді я справді хочу поговорити, а не кохатися. Сентенції. Потоки того, потоки цього, і знову трішки того. Проблема слів у тому, що ти можеш загнати себе розмовами в кут. А зляганням себе у кут не заженеш.

— І це каже чоловік, — пробурмотіла Хана.

— Принаймні, зі мною такого не траплялося, — продовжував Караваджо, — може, Кіп має інший досвід? Кіпе, з тобою такого не бувало, коли ти спустився з гір до Бомбея, а потім вирушив до Англії на військовий вишкіл? Чи затрахував, питаю я, хто-небудь сам себе у куток? Скільки тобі років, Кіпе?

— Двадцять шість.

— Старший за мене.

— Старший за Хану. Ти міг би її покохати, якби вона не була розумнішою за тебе? Я маю на увазі, що вона може й не бути. Але хіба не важливо для тебе думати, що вона розумніша, щоб закохатися? Подумай. Вона може втратити голову від англійця, бо він знає більше за неї. Говорити з цим хлопцем — все одно що кричати на безкрайому полі. Ми ж нічого про нього не знаємо. Навіть не знаємо, чи англієць він взагалі. А як ні? Розумієш, я вважаю, що легше закохатися в нього, ніж у тебе. Чому так? Бо ми хочемо знати усілякі речі, що до чого пасує. Балакуни вміють спокусити, слова одразу ж заганяють нас у глухий кут. Ми хочемо чогось більшого, щоб рости і розвиватися. Прекрасний новий світ.[50]

— Я так не вважаю, — заперечила Хана.

— Я теж. Дозволь мені розповісти тобі про людей мого віку. Найгірша річ — це те, що інші гадають, наче ти вже вибудував свій характер. Проблема середнього віку в тім, що всі вважають тебе цілком сформованим. Ось. — Караваджо підіймає руки долонями до Хани і Кіпа.

Дівчина встає, підходить