Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

видно, як тіні Хани і Караваджо ковзають стелею, як Кіп зручно заховався у віконній ніші, як англійський пацієнт сьорбає вино і відчуває, як алкоголь просочується незвиклим тілом, як п’янить його, він посвистує, як феньок, заливається, як англійський лісовий дрізд, якого нібито можна побачити лише в Ессексі, бо ці пташки гніздяться виключно там, де ростуть лаванда і полин. Сапер, тихо сидячи у привіконній ніші, подумав, що всі бажання обгорілого чоловіка залишилися в його голові. Потім хлопець різко повернув голову, почувши звук, який одразу впізнав. Він перевів погляд на присутніх і вперше в житті збрехав:

— Усе гаразд. Це не міна. Здається, це з уже чистого поля, — готуючись відчути, як запах кордиту торкнеться незабаром його ніздрів.

За кілька годин по тому Кіп знову вмостився в ніші біля вікна. Якби він міг пройти сім ярдів кімнатою англійця й торкнутися її, до нього повернувся би здоровий глузд. У кімнаті так мало світла, лише свічка на столику, за яким сидить дівчина, сьогодні вона не читає; хлопець подумав, що вона, напевно, трохи сп’яніла.

Коли він повернувся від джерела вибуху, Караваджо вже спав на бібліотечній канапі, міцно пригорнувши до себе пса. Собака спостерігав за сикхом біля відчинених дверей і злегка посмикувався, щоб показати, що не спить і стоїть на варті. Здушене гарчання проривалося крізь Девідове хропіння.

Кіп зняв черевики, зв’язав докупи шнурівки, закинув на плече і піднявся сходами. Збиралося на дощ, і йому потрібен був брезент, аби накрити намет. Ще з коридору він побачив, що в кімнаті англійського пацієнта досі горить світло.

Вона сиділа, поклавши лікоть на столик, де променилася коротка свічка, голову дівчина відкинула на спинку стільця. Сапер поклав взуття на підлогу і тихо увійшов до кімнати, де три години тому була вечірка. У повітрі пахло алкоголем. Коли він зайшов, Хана приклала палець до уст і вказала на пацієнта. Та він не почув би тихої Кіпової ходи. Хлопець знову приткнувся до вікна. Якби він зміг перетнути кімнату і торкнутися її, до нього повернувся б здоровий глузд. Але між ними лежав віроломний і небезпечний шлях. Це був дуже дикий світ. Поруч лежав англійський пацієнт, котрий, засинаючи, завжди налаштовував слуховий апарат на максимальну гучність, аби мати впевненість у своїй безпеці, тож прокидався від найменшого шереху. Дівочий погляд заметушився кімнатою, наштовхнувся на віддзеркалення Кіпа у прямокутному склі й заспокоївся.

Він знайшов місце, куди завітала смерть, і те, що вона по собі залишила. Чоловіки поховали його напарника, Гарді. І після того сапер не міг відігнати думку про дівчину й сьогоднішнє пообіддя, він водночас турбувався про неї та сердився, що дозволила втягнути себе у таку небезпеку. Вона так буденно намагалася зруйнувати своє життя. А тепер пильно дивилася. Не промовила ані слова після того, як притисла палець до уст. Кіп нахилився і потерся щокою об наплічний ремінь.

Хлопець ішов назад селом під дощем, який падав на підстрижені дерева, не доглянуті ще від початку війни, минув дивну статую двох вершників, які ручкалися. А тепер він тут, полум’я свічки мерехтить і змінює Ханине обличчя — важко здогадатися, які думки гніздяться в її голові. Мудрі чи смутні, а може, зацікавлені.

Якби вона читала або схилилася над ліжком англійського пацієнта, він кивнув би їй і, швидше за все, пішов би геть, але зараз він бачить Хану юною та самотньою. Цієї ночі, вдивляючись у вирву від вибуху, він раптом гостро відчув присутність дівчини у вранішньому розмінуванні. Він мусить відігнати цей спогад, бо інакше дівчина з’являтиметься щоразу, коли він братиметься до роботи. Він завагітніє нею. Коли сапер працює, ясність і музика наповнюють його, а зовнішній світ зникає. А тепер усередині нього дівчина — чи навіть сидить у нього на плечі, як живий козел, котрого (він якось бачив) один із офіцерів ніс тунелем, який вони намагалися затопити.

Ні.

Неправда. Він хотів торкнутися Ханиного плеча, покласти на нього долоню, як тоді, коли вона спала у променях сонячного світла, а він лежав такий незграбний, наче хтось тримав його на прицілі. Наче на пейзажі вигаданого художника. Хлопець не потребував комфорту, але прагнув оточити ним дівчину, повести її за собою геть з цієї кімнати. Він не визнавав власних слабкостей, але разом із нею не існувало жодної слабкості, з якою вартувало боротися. І ніхто з них не бажав виказати свою вразливість іншому. Хана залишалася нерухомою. Вона дивилася на хлопця, а свічка мерехтіла і змінювала її вигляд. Кіп навіть не міг впевнено сказати, чи не був він для дівчини просто силуетом, а його струнке темношкіре тіло — частиною темряви.

Раніше, коли побачила, що він вийшов із ніші, Хана розсердилася. Знала, що він захищає їх, як дітей, від вибухівки. Притиснулася ближче до Караваджо і зачаїла образу. Радісне збудження від вечірки не дозволяло їй розгорнути книжку, коли Девід пішов спати, попередньо понишпоривши в її медичній скриньці, й англійський пацієнт тицьнув у повітря кістлявим пальцем, коли вона нагнулася, та поцілував її в щоку.

Дівчина позадувала усі свічки, крім невеличкого недогарку на нічному столику, і сіла неподалік, англійський пацієнт припинив виголошувати п’яні промови і мовчки лежав обличчям до Хани. «Я буду й кінь баский, і пес-гончак, Кабан, ведмідь або сяйний вогонь»[48]. Вона чула, як поруч на металеву тацю стікає віск. Сапер пішов через селище до пагорбів, де вибухнуло, і його непотрібне мовчання досі дратувало Хану.

Вона не могла читати. Сиділа в кімнаті зі своїм безперервно вмираючим пацієнтом, а поперек нещадно болів, бо дівчина вдарилася об стіну, коли танцювала з Караваджо.

Якщо він зараз підійде до неї, вона пильно на нього подивиться, але не скаже ні слова. Хай сам здогадається, хай зробить перший крок. До неї вже приходили солдати.

Але він чинить інакше. Кіп минає половину кімнати і зупиняється, занурює руку до наплічника, котрий досі звисає з його плеча. Мовчки йде. Повертається і зупиняється біля ліжка. Англійський пацієнт робить черговий довгий видих, а хлопець перерізає гострозубцями, витягненими з наплічника, дротик його слухового апарата. Потім повертається й посміхається Хані.

— Під’єднаю його вранці. — І кладе ліву руку на її плече.

— Девід Караваджо — безглузде ім’я, для такого, як ти, звісно…

— У мене, принаймні, є хоч якесь.

— Твоя правда.

Караваджо сидить на Ханиному стільці. Пообіднє сонце шириться кімнатою, у променях танцюють порохи. Темне обличчя з орлиним носом робить англійця схожим на сповитого простирадлами