Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

В Брайтон пірнаєм,

Рибу лякаєм

Своїм лицем.

Купальник твій тонкий,

Всміхнеться лящ в’юнкий,

Змахне плавцем.

— Блискучі рядки, навіть трохи еротичні, але, безсумнівно, Річард Роджерс[45] очікував на щось величніше.

— Бачиш, ти мусиш вгадувати мій наступний рух.

— Чому б тобі не вгадувати мій?

— Я буду, коли ти знатимеш, що робити. А поки я лише знаю, як треба рухатися.

— Закладаюся, Кіп теж знає.

— Може, й знає, але не хоче танцювати.

— Я би вина трохи випив, — сказав англійський пацієнт.

Кіп вилив воду зі склянки у вікно і налив англійцеві.

— Мій перший ковток алкоголю за рік, — всміхнувся той.

За вікном почувся якийсь стугін, хлопець швидко повернувся і визирнув у темряву. Всі застигли. Це могла бути бомба. Сапер повернув голову до присутніх:

— Усе гаразд. Це не міна. Здається, це з уже чистого поля.

— Кіпе, зміни платівку. Зараз я познайомлю вас із «Як довго це триває», написаною… — Девід зробив паузу для англійського пацієнта, але той опинився у безвихідному становищі з повним ротом вина, тож лише посміхався і хитав головою.

— Цей алкоголь, мабуть, вб’є мене, — відповів чоловік, нарешті проковтнувши вино.

— Ніщо не в змозі вбити тебе, друже. Ти перетворився на чистісіньке вугілля.

— Караваджо! — обурилася Хана.

— …Джорджем та Айрою Ґершвінами[46]. Слухайте.

Девід обійняв Хану, і вони ковзнули по хвилях печальної саксофонної мелодії. Він мав рацію. Музикант так розтягував фрази мелодії, так старанно вигравав їх, що дівчина відчула, як він не хоче залишати маленьку вітальню інтерлюдії та робити крок назустріч пісні, йому хотілося залишитися там, де історія ще не розпочалася, наче покоївка з прологу зачарувала його. Англієць пробурмотів, що вступи до таких пісень називають бурдонами[47].

Ханина щока відпочивала на м’язистому плечі Караваджо. Вона відчувала, як торкаються її чистої сукні жахливі обрубки його рук, поки вони танцювали в обмеженому просторі — між ліжком і стіною, між ліжком і дверима, між ліжком і віконною нішею, де сидів Кіп. Кожен оберт дозволяв дівчині подивитися на обличчя хлопця. На його підібгані коліна й опущені руки. На те, як він вдивлявся крізь вікно у темряву.

— Комусь із вас відомий танець «Босфорські обійми»? — поцікавився англієць.

— Ніколи не чув.

Кіп спостерігав, як великі тіні ковзають стелею і розмальованими стінами. Він зістрибнув з підвіконня й підійшов до англійця, щоб долити вина і символічно, наче виголосивши тост, торкнутися його келиха пляшкою. Західний вітер увірвівася до кімнати. Сапер несподівано обернувся, сердитий. Він відчув слабкий запах кордиту, його мізерну частку в повітрі і вийшов з кімнати, повідомляючи жестами про свою втому, залишаючи Хану в обіймах Караваджо.

Кіп пробіг довгим коридором, не маючи з собою жодного джерела світла. Хутко зібрав наплічник, вискочив з будинку і спустився тридцятьма шістьма східцями каплички до дороги. Біжучи, хлопець відганяв думки про втому.

Підірвався сапер чи мирний житель? Стіна вздовж дороги зберігала аромати квітів і трав, хлопець відчув, як закололо в боці. Нещасний випадок чи помилковий вибір? Зазвичай сапери трималися одне одного. Люди вважали їх дещо дивакуватими, як тих, хто працює з коштовностями чи камінням, хлопці були жорстокими і зберігали свої думки незатьмареними, а їхні рішення лякали навіть тих, хто займався цією ж справою. Кіп впізнавав ці якості у гранувальників алмазів, але не знаходив їх у собі, на противагу іншим. Сапери ніколи не були одне одному запанібрата. Коли вони розмовляли, то лише передавали інформацію про нові пристрої чи звички ворога. Зараз він забіжить до мерії, де їх розквартирували, побачить три обличчя і збагне, що не вистачає четвертого. Або там будуть усі четверо, а десь у полі лежатиме тіло якогось старигана чи дівчинки.

Приєднавшись до армії, Кіп вивчав світлокопії діаграм, які ставали дедалі заплутанішими, наче вигадливі вузли партитур. Він відкрив, що має здатність «тривимірного бачення» — міг глипнути на предмет або сторінку тексту й відчути, якщо десь раптом заховалася фальш. Він був досить консервативним і водночас міг уявити найгірші пристрої, оцінити, де в кімнаті заховалася можливість нещасного випадку — слива на столі, дитина, котра тягнеться і з’їдає отруєну кісточку, чоловік, який заходить до спальні і, перш ніж вмоститися біля дружини у ліжку, випадково зачіпає гасову лампу та випадає з опори. Кожна кімната повнилася такою «хореографією». Гостре око може побачити під поверхнею замасковану межу, зав’язаний вузол, прихований від поглядів. Хлопець роздратовано відкладав геть детективи, де злодіїв можна було занадто легко викрити. Кіпові комфортніше було з чоловіками, які до божевілля займалися самовихованням, як-от його наставник лорд Саффолк чи англійський пацієнт.

Він і досі не довіряв книжкам. Але впродовж кількох останніх днів Хана помічала, що юнак сидить біля англійського пацієнта, і це здавалося медсестрі земним втіленням Кіма. Тепер учень був індійцем, а мудрий старий вчитель — англійцем. Але це Хана залишалася ночами зі старим чоловіком і прокладала його шлях горами до священної ріки. Вони навіть читали разом цю книжку, і, коли вітер вдирався до кімнати і задував полум’я свічки, сторінка на мить губилася в темряві, а голос дівчини сповільнювався.

Він сидів навпочіпки у кутку гамірної приймальні, збентежений цілою купою думок; руки склав на колінах, а зіниці перетворилися на макові зерна. Хлопець відчув, що за хвилину — за півсекунди — знайде рішення цієї надзвичайно заплутаної загадки.

Хана вважає, що ці довгі ночі, коли вони читали й слухали, якимось чином підготували їх до появи молодого солдата, хлопчика, котрий виріс і приєднався до них. Але хлопчиком з роману була Хана. Якщо Кіп і мав якесь амплуа, то швидше офіцера Крейтона.

Книжка, мапа вузлів, детонаторних плат, четверо людей на зруйнованій віллі, освітлюваній лише непевним жевривом свічок і спалахами блискавок чи відблиском вибухів. Гори, пагорби, Флоренція, котра без електрики миттєво сліпла. Вогник свічки не осяє понад п’ятдесят метрів. А якщо подивитися із більшої відстані, то здавалося, що тут не залишилося нічого, що пов’язувало б їх із зовнішнім світом. Люди святкували короткими вечірніми танцями в спальні англійського пацієнта власні маленькі пригоди: Хана — свій сон, Караваджо — свою вдалу «знахідку», а Кіп — складне розмінування, хоча він уже практично забув про нього. Хлопцеві завжди було незатишно серед тих, хто святкував перемоги.

Якісь п’ятдесят ярдів звідси, і вже немає жодного сліду їхнього перебування у цьому світі, з долини не чути й не