Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

Знявши упаковку і приєднавши обновку до телефону, він знову спустився в метро. Саме підійшов вагон. Вадік влився з людською рікою у вагон. Тільки за ним зачинилися двері, як він натиснув «Плей».

«А ти гулєй, гулєй, гулєй. Сині гори — це не місто!» — пролунало з навушників, і вагон гуцулів полетів святковим тонелем кудись у глиб Карпатських гір.

Сусіди

Вони не бачились понад півроку. Колись, здається, у минулому житті, вони, живучи в сусідніх під’їздах, бачилися чи не щодня після роботи. Сусіди, що тут скажеш. Анекдоти, інколи по пиву. Одним словом, усе, як у людей.

Андрій пішов добровольцем. Ще навесні. Іван допомогав фронту тут. Вони не те щоб загубилися, однак майже рік не перетиналися. І ось тепер стояли під будинком і курили.

— Як діти? — подав голос Іван.

— Та слава Богу. Ростуть, — тихо відповів Андрій.

— А сам як?

— Та шо мені буде?

— Кажуть, ти в полоні був?

— Угу. На початку вересня потрапив.

Повисла пауза. Чоловіки докурили і, не змовляючись, витягли ще по одній.

— Страшно було в полоні?

— Не так шоб страшно. До всього звикаєш. Була, правда, одна малоприємна тема на самому початку.

— Розкажеш?

— А шо розказувати? Мене взяли контуженого. Отямився вже в наручниках у кузові машини. Я і ще пацанів двійко. Усі побиті, посічені після вибуху. Кров запеклася, блюємо. Привезли нас у якийсь райвідділ мілілії, чи шо. На подвір’я вивели, знімайте, мовляв, одежу, обшук. І тут один їхній, чмошник малий, побачив у мене татуху.

Андрій задер рукав куртки, й Іван побачив вибитий на зап’ястку напис: «Рабів до раю не пускають».

- І ото воно, абізяна, розвалувалося, тиче мені ножа, мовляв, зрізай, сука, бо руку відрубаю.

— А ти?

— А шо я? Я був певен, що нас усе одно розстріляють. Та й погано мені після вибуху було. Кажу: «Рубай, сука».

- І шо?

— Ну ж, бачиш, рука на місці. — Андрій посміхнувся. — Пострибало, пострибало чмо, та й заглохло.

Чоловіки докурили, повикидали недопалки.

— Я тільки з госпіталю. На реабілітації був. А ти, чув, волонтер, теж катаєшся?

— Да, Андрюх. Хоча он повєстка прийшла, сходжу подивлюся, шо скажуть. Може, таки поїду воювать, бо шось там з кожним днем усе крутіше.

— Усі ми скоро там будемо, сусіде. Не розсосеться.

Чоловіки потиснули руки і пішли по своїх під’їздах.

Тепла зима

Зима була тепла й суха, неначе й не зима. Увесь грудень і січень плюс п’ять — нуль, нуль — плюс п’ять. І ні дощу, ні снігу.

На Хрещення, вмившись у йорданській хвилі, Роман відвіз Ольгу до пологового. Повернувшись, він зробив кілька спроб попрацювати, однак нічого не вийшло. День тягнувся без кінця і краю. Ось уже й біляве зимове сонце спустилося за горби, а вістей з лікарні не було.

Потинявшись по квартирі, Роман сів на крісло, поклав телефон поруч і увімкнув телевізор. Поклацав каналами, немає нічого путнього. Пішов на балкон, закурив. Місто засинало. Бухкаючи начинням, проповз по рейках останній трамвай. Удалечині чувся голос вокзалу, що перебивав глуху нічну какофонію.

Роман прислухався, що ж там куди прибуває. Однак не розібрав.

Червона цятка недопалка полетіла вниз і розірвалася дрібними іскорками. Роман знов сів перед телевізором і почав клацати каналами.

Дзелень. Дзелень-дзелень. Роман кліпнув очима якусь мить, не розуміючи, де він. Потім швидко схопив слухавку.

— Ало! Ну шо? — Романів голос у момент захрип. — Доня? Звісно радий! А ти як?

Роман підхопився, забігав по хаті.

— Так шо, можна зараз прибігти? Уже зранку? А о котрій? Ну добре, відпочивай, люба, дякую тобі за доню!

Роман дав відбій і на мить завмер. Пошарудів у кишені і знайшов цигарку.

— От тепер ти дійсно дорослий, — промовив сам до себе, прикурюючи на балконі.

Він вдихнув дим і глянув на місто. Будинки, неначе величезні мурашники, темніли звідусіль. Роман підняв голову до неба і побачив, як з нього почав зриватися сніг. Здоровенні пухкі сніжинки падали спочатку деінде, а потім уже скрізь. За якихось п’ять хвилин місто зовсім змінилося, ніби вдягнулося в білу фату. Зима, нарешті прокинувшись, народила снігову казку.

Роман висунувся з балкона і підставив обличчя снігу. Сніжинки торкалися обличчя, танули і краплинами збігали по щоках на бороду.

— Дякую тобі, Боже, — прошепотів Роман.

Пам’ятник Майдану

— А знаєш, яким має бути пам’ятник героям, які боронять нашу землю?

Андрій відкинувся на спинку стільця і пустив під стелю цівку диму. Я мотнув головою, мовляв, звідки?

— Це навіть не пам’ятник має бути, а меморіал. Уяви такий собі простір або алею, і з землі в різних місцях стирчать людські голови. Та стирчать не повністю, а лиш очі над землею виглядають. Одна голова в касці, інша в балаклаві. Якась взагалі простоволоса.

- І що? — подав голос Володя.

- І щоб пройти алею можна було тільки по головах. І напис перед алеєю: «Йдіть по нас, ми вбережем».

— Тоді між головами мають валятися гранати, міни, уламки ракет. Ну різний небезпечний мотлох, — вставив і я п’ять копійок.

— Ну можна й так. Головна ідея, щоб до центру меморіалу, де, наприклад, можна квіти покласти або постояти мовчки, згадуючи загиблих, треба було йти ніби по головах героїв.

— Це дуже серйозний психологічний удар по людях! — Володя прикурив і собі.

— А це і є головна ідея. Відвідавши меморіал, людина, а особливо дитина, має назавжди закарбувати цей момент. У пам’яті має назавжди врізатися, що герої поклали свої голови, щоб захистити країну і саму можливість існування Нації.

— Ти правий. Нагадування про пацанів має бути сильним. І бажано стресовим.

— Безумовно. Сучасний світ брутальніший за той, який дістався нашим пращурам. Просто встановити хреста чи насипати курган уже мало.

— Так і є. Наши янголи ходять не по небу. Вони серед нас.

— Давай пом’янемо?

— Давай.

Уся наша чоловіча компанія за столом схилила на мить голову. Бо ж у кожного вже хтось та залишився назавжди на цій війні.

Діалоги

Звісно, я дзвоню пацанам «туди». Звісно, ті, хто може говорити, говорять. Останніми днями, коли все змінюється за лічені секунди, тільки ці діалоги допомагають тримати спокій і рівновагу.

— Руся, ну а як ви там хотіли? — каже один. — Це війна. Так воно і буває, люди на війні гинуть. То переживали, що ми стоїмо як гарматне м’ясо, не рухаємося, у відповідь не даємо, а як почалися активні дії, то знов ґвалт.

— Та ж інфи нормальної немає.

— А якої інфи треба? Ти ж розумієш, що ніхто не буде кожні п’ятнадцять хвилин