Yevhenii Nahornyi - Келен, Yevhenii Nahornyi

Скелети, клацаючи кістками, рушили до складів, їхні рухи були швидкими й злагодженими. Сорен узяв командування, указуючи, хто бере важкі обладунки, а хто — луки. Келенвернувся до нього:
— Сорене, ти керуєш обороною. Розстав їх по мурах, вежах, воротах. Люди йдуть — 3–4 тисячі. Ми мусимо вистояти.

Сорен кивнув, його Меч Тіней спалахнув.
— Наказ прийнято, мій королю. — Він повернувся до скелетів, його голос різав повітря: — Перша й друга групи — на західних мурах, третя — до головних воріт, четверта — до веж! Лучники, на позиції! Рухайтеся!

Скелети, тепер у блискучих обладунках, із мечами, списами й луками, розбіглися, їхні кроки гуділи по бруківці. Келен відчув, як його кістки тремтять від напруги. Він указав на Сорена:
— Ти тримаєш фортецю. Я йду на мури, битися з ними.

Не чекаючи відповіді, Келен побіг до західних мурів, його мантія гойдалася, а посох гудів магією. Він видерся на стіну, де скелети-лучники натягували луки, а списоносці вишикувалися біля бійниці. Удалині, за полями, вимірювали вогні смолоскипів — людське військо Волдебії наближалося, їхні барабани були ритмом війни. Келен стиснув посох, його очниці палали червоним. Фортеця була його, і він її не віддасть. Зарґот у небі, Сорен на землі, 700 скелетів із власною волею й його магія — це було його військо, і цього мало проти тисяч, але Келен знав: його королівство вістоїть у цій битві.