Андрій Анатолійович Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

— Завтра ти вже викинеш із голови Юліуша Яблонського?

— Чесно? Не знаю.

— У такому разі дуже прошу тебе знайти більше часу. Або хоча б робити вигляд, що тобі не байдужа стара глуха нещасна матір. Їй недовго лишилося, Климентію. Дозволь мені обіцяти їй, що ти знайдеш винного в смерті її сина.

Кошовий підвівся, узяв халат з підлоги.

— Судячи з почутого вчора, він винен в усьому сам.

— Знову за своє?

Він одягнув халат, затягнув пояс.

— Магдо, ми товчемо воду в ступі. Ти вільна запевняти свою підопічну пані, в чому завгодно. Якщо від того залежить душевний спокій, її та твій, прошу дуже. Я маю іншу мету. Мені треба зробити неможливе: заспокоїти відразу дві стривожені спільноти. Не забула, як колись російський офіцер вимагав від мене допомоги, аби спустити на гальмах справу про вбивство дівчини на площі Ринок? Навіть за російської окупації таке виглядало можливим. Знаєш, чому? — вона мовчала, він засунув ноги в шкіряні домашні пантофлі. — З тієї ж причини, що десять років тому австрійська поліція й жандармерія мали бажання та змогу зам’яти справу з убивством Сойки. Яке, нагадаю тобі, сталося тут. Точніше — он там, у тій кімнаті, біля столу, за яким я працюю, а ти вчора сиділа, — Кошовий показав пальцем. — Влада, Магдо. Якою не є, як би ми до неї не ставились, вона лишається владою. Австрійська могла собі дозволити забути про вбивство Сойки. Бо той, виявляється, працював проти неї, на боці російських анархістів, котрі його й убили, як мені вдалося з’ясувати.

Віко знову сіпнулося, до обличчя припливла кров. Клим швидко відвернувся, нібито в пошуках цигарок. Не хотів, аби Магда вкотре згадала ту, фатальну для свого приватного життя справу.

— До чого...

— До всього! — від лиця відкотило, віко заспокоїлося, він закурив, відсунувши завісу й прочинивши кватирку, далі говорив, не повертаючись, дивлячись на глуху муровану стіну навпроти. — Царська армія зайшла до Львова, російська влада замінила австрійську. Ми з тобою не знали, як надовго. Ніхто не знав. Дев’ять місяців окупації тягнулися, як дев’ять років. Але весь той час тут, — Клим кивнув за вікно, — панувала чужа, проте все ж влада. З визначеними повноваженнями. Тож забути про вбивство на площі Ринок російський Генеральний штаб міг собі дозволити. Хто зараз накаже полякам та українцям забалакати вбивство офіцера в Стрийському парку? — він повернувся, схрестив руки на грудях, попіл падав на рукав. — Австрійська поліція? Її нема, я переконався в цьому на власні очі. Австрійська влада? Її теж нема, вона безсила й впаде не сьогодні, так завтра. Ми ж про це намагалися поговорити, хіба ні? Ти ж цього боїшся — світ, який стояв десятиліттями, зруйнується в один далеко не прекрасний момент!

— Тоді чому ти це робиш? Чому вчора так перейнявся вбивством ще до зустрічі з пані Малгожатою?

— Вночі думав. І знаєш, ти права. Вона — чи не єдина в цілому світі, кому не байдужа нагла смерть Яблонського. Для інших це не мало значення вже тоді, коли все почалося. Магдо, зверни увагу: вперше на моїй пам’яті не названо конкретного підозрюваного. Поляки, — він показав кудись убік пальцем, — заявляють про злочин, вчинений українцями. Не людиною чи людьми, котрі мають ім’я та прізвища. Винні всі. Коли так, істина не важлива. З нашого ж боку, — він тицьнув себе в груди, — самі виправдання й шум у відповідь. Мовляв, ми того не вчинили. «Ми» — це хто? «Вони» — про кого йдеться?

— Ти зараз пояснив дурну трату часу. Будь-який результат нічого не змінить. Чому? Ти мислив раціонально весь час, що я тебе знаю. І вплутався в справу, розв’язання якої не змінить нічого й не потрібне нікому?

— Відповідь здивує тебе. Але я мушу щось робити. Я бовтаюсь, Магдо. Ми всі шарпаємося, не знаходимо собі місця. Хочеться діяти хоч якось, боблятися, як ота жаба, котра впала в глечик із молоком й не заспокоїлася, поки не збила його на грудку масла й не вискочила з пастки.

— Думаєш, тобі вдасться?

— Я повинен. А ти розумій, як знаєш, — він щиглем пожбурив недопалок назовні через кватирку. — Розмови тут теж безглузді. Краще піду гляну, здається, там ще лишилося трохи кави.

На письмовому столі, поруч із прес-пап’є, він ще вчора примостив знайдений у парку камінь.

Знаряддя вбивства.

Розділ дев’ятий

Флячки в «Сан-Сусі»

У конторі вже сумлінно чекав Шацький.

З якогось часу Клим видав дантисту запасний ключ, дозволивши приходити, коли заманеться. Все одно Йозеф тепер був ранньою пташкою, і Кошовому не хотілося, аби друг товкся під зачиненими дверима. Запитавши, як пані Естер, й почувши у відповідь звичне: «Сумує», — Клим, не скидаючи пальта, сів за стіл й зосередився.

Чим швидше знайде Рафала Лінецького, тим скорше прояснить для себе кілька важливих питань. Він чудово розумів: поляк відмовиться з ним говорити по душах. Але навіть грубий прийом дасть відповіді. Навпаки — подібна реакція здатна сказати більше, ніж щира охота допомагати, йти назустріч. Лишалося вирахувати, де можна здибати цього свідка. І тут на допомогу прийшов Шацький.

— Ви забули, пане Кошовий, кого знає половина Львова й хто знає іншу, котра з ним ще не знайома? Зовсім списали мене з рахунків? — сказавши так, він докірливо поцмокав губами.

— Господь з вами! Не думав, що ви підкажете, де шукати незнайомого поляка.

— Йой, та це ж найпростіше! — Шацький сплеснув руками. — Такі, як покійний пан Яблонський, давно пригрілися в «Сан-Сусі»! Ми ж бували там з вами, й то не один раз.

— Заходили, — кивнув Клим. — Пам’ятаю, там нелегко було зарезервувати столик. Серед білого дня там збиралося товариство, аби з’їсти французький рогалик із новою начинкою.

— Не скажу про рогалики нічого. Мені давно не по кишені вступати в такі місця. Але зробити резерв столика в «Сан-Сусі» нині неможливо й поготів. Там усе окупувало польське товариство, перетворивши заклад на такий собі клуб. Ще й почепили портрет свого кумира, пана Пілсудського.

— Звідки ви знаєте? Адже щойно сказали — не заходили туди.

— Та хіба я таке вам говорив? Пане Кошовий, ресторани мені не по кишені, — Йозеф багатозначно підніс вказівного пальця. — Це зовсім не