Alina Pero - Бунтарка та Бізнесмен, Alina Pero

Ера

Конкурс розпочався під гучні оплески. Професор Іван Петрович виголосив натхненну промову про важливість літератури в сучасному світі, про підтримку молодих талантів та про силу слова. Його очі світилися гордістю за своїх студентів.
Потім він перейшов до подяки спонсорам, і коли прозвучало ім'я Ординського Тимофія Олександровича, зал знову зааплодував. Я краєм ока помітила його в першому ряду журі. Він сидів спокійно, з ледь помітною усмішкою на обличчі, і його погляд на мить зустрівся з моїм. Я швидко відвела очі, намагаючись приховати своє збентеження. Його присутність тут була несподіваною, але, з іншого боку, логічною – він же був спонсором.
Розпочалося вручення нагород. Кожен оголошений переможець піднімався на сцену під бурхливі оплески. Їхні обличчя сяяли від щастя та гордості. Вони читали уривки зі своїх творів – вірші, оповідання, есе. У кожному слові відчувалася молода енергія, свіжість думки та щирість почуттів.
Я сиділа в залі разом з Лікою та Даном, і ми щиро раділи за кожного переможця. Атмосфера була напрочуд теплою та дружньою. На мить я навіть забула про свої особисті переживання, повністю поринувши у світ літератури.
Але час від часу мій погляд мимоволі повертався до столу журі, де сидів Тимофій. Він уважно слухав виступи, робив якісь помітки у своєму блокноті. Його обличчя було зосередженим і серйозним. Я намагалася зрозуміти, що він відчуває, спостерігаючи за цим святом творчості, частиною якого він теж став.
Коли оголосили переможця у головній номінації, зал вибухнув оваціями. Молода дівчина зі сльозами на очах приймала свій приз та квіти від професора. У цей момент я відчула приємне тепло у грудях – значить, наші зусилля не були марними. Конкурс вдався.
Після офіційної частини розпочався неформальний фуршет. Студенти, викладачі та гості спілкувалися, обмінювалися враженнями. Ліка та Дан оточили мене, вітаючи з успішною організацією.
— Ти молодець, Еро! Все пройшло чудово! — вигукнула Ліка, обіймаючи мене.
— Так, ти просто чарівниця! — підтримав її Дан.
Я подякувала їм, але мій погляд знову ковзнув у бік Тимофія. Він стояв трохи осторонь, розмовляючи з професором. Я відчувала непереборне бажання підійти до нього, поговорити. Дізнатися, чому він змінив своє рішення щодо парку.
Зрештою, я набралася сміливості та підійшла до них. Професор, помітивши мене, ввічливо попрощався з Тимофієм і відійшов.
Ми залишилися наодинці. Навколо нас вирував святковий гамір, але для мене існував лише він. Його сині очі дивилися на мене з нечитаним виразом.
— Конкурс пройшов чудово, Еро, — тихо промовив він. — Ти добре попрацювала.
— Дякую, — стримано відповіла я.
Настала незручна тиша. Я не знала, з чого почати розмову.
— Я прочитала статтю про парк, — нарешті сказала я, намагаючись зберегти спокійний тон.
На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
— Так. Я сподівався, що ти побачиш.
— Чому ти це зробив, Тимофію? Чому відмовився від проекту?
Він зітхнув і подивився мені прямо в очі.
— Тому що ти мала рацію, Еро. І тому що я не хотів втратити тебе остаточно.