Колм Тойбін - Майстер

— Тоді про що ви з ним розмовляли? — запитав Вільям. Здавалося, він хоче отримати справжню відповідь: інформацію та факти.

Генрі вагався, відвів погляд удалину, потім сфокусував його на найдальшій полиці з книгами у шкіряних палітурках і тихо відповів:

— Венделл, боюся, створений виключно для розмов про самого себе і більше ні про що.

ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ ВІН ЧЕКАВ на терасі; опускалася ніч. Тепер пригадалося, що Холмс, узагалі-то, розповідав йому про свою кар’єру, своїх колег, справи, що їх він вів, новітні зрушення у праві та політиці, а ще про свої нещодавні перемоги в середовищі британської аристократи. Він пліткував про старих друзів і вихвалявся новими, висловлюючись вільно та щиро. Генрі дуже подобалося його добірне мовлення, влучні, відпрацьовані фрази, а потім, зовсім несподівано, вибух емоцій, коли його друг дозволяв собі слова та звороти, не характерні ні для робітника, ні для вояки, що радше могли б належати проповіднику чи есеїсту. Холмс полюбляв розмірковувати вголос, сперечатись із самим собою, пояснювати власну логіку, ніби вів постійну і глибоко драматичну боротьбу зі своїм внутрішнім опонентом.

Генрі не мав нічого проти того, що говорив Холмс. Вони рідко бачились і поєднувало їх щось дуже просте та безпечне. Вони обидва були частиною старого, наскрізь респектабельного пуританського світу, вибудованого допитливим і різнобічним мозком їхніх батьків і дуже передбачливими й обережними поглядами матерів. Вони обидва були свідомі свого призначення. А головне, вони належали до групи юнаків, які вчилися в Гарварді та знали й любили Мінні Темпл, сиділи біля її ніг і шукали її прихильності, котрою захоплювалися й у більш зрілому віці. В її присутності їхній досвід чи невинність були не важливими, бо вона вимагала від них чогось зовсім іншого. Вона робила їх щасливими й вивищувала над самими собою, тому, пригадуючи її, всі вони відчували смуток і ностальгію за тими часами.

Вона була двоюрідною сестрою Генрі, однією з шістьох осиротілих дітей Темплів. Для Генрі та Вільяма те, що кузини втратили батьків, робило їх цікавими й романтичними. Їхньому становищу можна було позаздрити, адже ними ніхто не керував, їх усі лише опікали й оберігали. Вони видавалися вільними та розкутими, і тільки значно пізніше, коли кожне з шістьох мусило виборювати своє місце у світі, мучитись і страждати, Генрі зрозумів усю незворотність і глибоку печаль їхньої втрати.

Між часом, коли Генрі їм заздрив, і часом, коли почав їх жаліти, минуло багато років. Коли він після тривалої перерви знову зустрівся з Мінні Темпл, якій уже виповнилося сімнадцять, ще й досі відчував до неї щось дуже сентиментальне, близьке до захоплення чи навіть благоговіння. Він одразу ж збагнув, що вона, єдина з усіх сестер, ставиться до нього по-особливому і що так буде завжди. Існувало багато слів, якими можна було б її описати: Мінні була світлою, допитливою та невимушеною, а ще вона була природною, що також мало значення, і, напевно, він відчував, що відсутність батьків надавала їй особливої легкості та свіжості. Їй ніколи не доводилося нікого наслідувати чи робитися чиїмсь відображенням, чи навіть опиратися таким впливам. Може, він думав пізніше, така близька дотичність до смерті допомогла їй виробити основну рису характеру — смак до життя. Розум її не знав відпочинку; не існувало нічого такого, чого вона не хотіла б знати, про що не бажала б поміркувати. Генрі здавалося, що Мінні вдалося поєднати повне запитань внутрішнє життя з бурхливою соціальною активністю. Вона любила заходити до кімнати, в якій уже були люди. Він дуже добре пам’ятав її сміх, раптовий і переливчастий, але водночас і якийсь дуже зворушливий і світлий, наче дзвіночок.

Коли Генрі вперше зіштовхнувся з її моральною силою, Мінні не видалася йому аж такою ефемерною. Вона приїхала до Ньюпорта із сестрою, і дівчата здалися йому вродливими, ясноокими та вільними, бо тітка з дядьком приглядали за ними лише коли-не-коли. Під час того першого візиту Мінні сперечалася з його батьком. Генрі не пам’ятав такого часу, коли хто-небудь не сперечався б із його батьком. Відтоді, як Генрі навчився слухати, він постійно був свідком дискусій між батьком і Вільямом, що велися на підвищених тонах і з палким відстоюванням поглядів. Здавалося, більшість гостей чоловічої статі й чимало жінок приходили до них у дім лише за тим, аби посперечатися. Свобода в усіх її виявах, особливо ж свобода віросповідання, була найулюбленішою темою батькових дискусій, хоча було і чимало інших; він не вірив у необхідність самообмеження, це було його основним принципом.

Мінні Темпл сиділа в саду і спочатку мовчки слухала його батька, котрий апелював переважно до Вільяма, не помічаючи Генрі та сестер Темпл. На низькому садовому столику стояв глечик із лимонадом і кілька склянок, тож цей вечір міг би стати звичайнісіньким літнім зібранням кузин, які розважаються, як можуть, на очах у старшого покоління. Батько не говорив тоді нічого нового, усі вже багато разів усе те чули, однак Вільям заохочуюче йому всміхнувся, коли той почав розмову про меншовартісність жінок, унаслідок якої їм слід залишатися не лише підпорядкованими розуму чоловіків, але й бути терплячими.

— Від природи,— говорив він швидко та гарячково,— жінка є менш повноцінною, ніж чоловік. Вона не має його пристрасності, поступається йому розумом і фізичною силою.

— Батько має багато переконань,— доброзичливо сказав Вільям. Він усміхнувся до Мінні, але та не відповіла на його усміх. Її погляд залишився спокійним і серйозним. Вона сиділа дуже прямо і мала дещо напружений вигляд, наче змушувала себе не заговорити.

Батько помітив її дискомфорт і нетерпляче подивився на дівчину. Кілька секунд усі мовчали, чекаючи, чи скаже вона що-небудь. Коли Мінні заговорила, її голос був тихим, аж батько Генрі мусив виструнчитися, щоб її почути.

— Очевидно,— сказала вона,— моя глибока неповноцінність змушує мене цікавитися.

— Цікавитися чим? — запитав Вільям.

— Ви дійсно бажаєте знати? — запитала вона майже сміючись.

— Кажіть уже,— сказав батько.

— Дуже просто, сер. Мені цікаво, чи те, про що ви кажете,— правда,— її голос раптом зробився чітким і рішучим.

— Маєш на увазі, що ти з цим не згодна? — запитав Вільям.

— Ні, я не маю цього на увазі,— відповіла Мінні.— Якби я мала це на увазі, то саме так і сказала б. Я мала на увазі тільки те, що мені цікаво, чи це — правда.— Тон її зробився гострим.

— Звичайно, це — правда.— В очах у літнього чоловіка засвітилася злість.— Чоловік є