Колм Тойбін - Майстер

Генрі раптом усвідомив, що не хоче навіть, аби повернулося минуле, він уже давно навчився про це не просити. Його мертвих не повернути. Звільнившись від страху, яким супроводжувався їхній відхід, він отримав якесь дивне наповнення, відчуття того, що хоче лише одного — аби час повільно спливав і більше нічого.

Щоранку, стоячи на терасі, Генрі ловив себе на бажанні знайти можливість якось упіймати довколишню красу й назавжди залишити її собі. Його тераса була декорована під ніс корабля й вивищувалася над краєвидом, досконалим і мінливим, як море. А внизу лежав Рай — найменш англійське з-поміж усіх англійських містечок із червоними черепичними дахами, кривенькими вуличками, гронами будівель, із італійським пагорбом і бруківкою середмістя, з атмосферою чуттєвості та витриманості, але водночас і певної суворості. Тепер він гуляв вуличками Рая майже щодня, вивчаючи старі будинки, крамнички з вікнами у ґратчастих рамах, квадратну церковну дзвіницю, красу стародавньої кладки. А повернувшись додому, виходив на терасу, що була його оперною ложею, звідки можна було озирати всі земні королівства. У думках він уважав, що тераса виявляє до нього майже людську прихильність, а може й більшу. Генрі хотів мати змогу купити цей будинок; він уже зрозумів, що не дозволить здійснитися планам господаря віддати його в оренду ще комусь у кінці липня.

У червні ночей майже не було. Він затримувався на терасі, спостерігаючи за тим, як туман поволі огортає долину і як опускаються напівпрозорі сутінки, що так і не стануть повною темрявою. А за декілька годин уже з’являлися перші ознаки світанку. Цими сповненими наполегливої праці та лінощів днями лише один гість написав до нього, підтверджуючи дату свого візиту. Олівер Венделл Холмс-молодший був його давнім другом, який тепер дещо віддалився, і належав до групи товаришів, із якими Генрі знався в Ньюпорті та Бостоні. Ці молоді люди стали відомими вже у тридцятирічному віці й тепер уважалися такими, що мають вплив на епоху. Коли вони приїхали до Англії, здалися Генрі незбагненними, через свою упевненість та рішуче знання того, як саме слід закінчувати фразу, через свою надмірну звичку до того, що їх усі слухають. Але, у порівнянні з англійцями чи французами подібного кола, на думку Генрі, вони були ще зовсім зеленими хлопчиськами, чия нахабність є радше свідченням невинності. Його брат Вільям теж був таким, але ці якості складали лише його половину; друга його половина являла собою глибоку самоспоглядальність, а братова нечемність і яскравість ховалася за іронічністю. Вільям знав про те, яке враження на інших могла справляти його неординарна особистість, але то було щось зовсім невідоме сучасникам, які мали владу в літературних або юридичних колах Сполучених Штатів. Вони залишалися природними, що для Генрі становило неабиякий інтерес.

Саме через це Вільям Дін Ховеллс і не встояв перед Парижем, адже не мав у собі нічого такого, що захистило б його від естетського світу, такого, що кожен європеєць його віку вже давно у собі зростив і дбайливо виплекав. Ховеллс виявився готовим піддатися спокусі красою та впасти в жалі за тим, що не бачив її в Бостоні. Генрі дуже подобалася простодушна відкритість американців, їхня готовність до незвіданого, те, як широко розплющені їхні очі в очікуванні та обіцянці. Працюючи над романами, присвяченими моралі та поведінці англійців, він відчув суху природу англійського характеру, впевненого у власному призначенні та не готового до змін, укоріненого у сталості та суспільності, що являє собою цілу систему правил поведінки, майже не змінюваних протягом тисячоліття. На противагу їм, ці освічені та владні гості з Америки видавалися такими свіжими та яскравими, такими готовими до будь-яких змін, такими впевненими в тому, що їхній час настав, що нині, сидячи у сутінках на своїй терасі, він відчував їхню силу та подумав, що з ними можна було б так багато всього досягти, що надто мало уваги приділяв їм останніми роками. Тож, Генрі радів, що запросив Олівера Венделла Холмса пожити на Поінт-Хілл і поклявся навіть, що матиме за щастя бачитися з ним і в Лондоні, якщо той, звісно, зможе. Генрі, якого лякали подібні перерви в роботі, цього разу виявився радше зацікавленим.

Коли він спробував відновити в пам’яті портрет Холмса за часів їхнього знайомства, то пригадав ауру доконечності та надійності, що його оточувала. Навіть у двадцять два його друг вважав, що світ, у якому живе, стане місцем його процвітання. Холмс був людиною-автоматом, створеною для постійного самозбагачення, що було метою його життя. Товариш мусив знати, що досвід, який він збирається здобути, буде новим, різнобічним, приємним і вартим зусиль. Однак у міру того, як він призвичаївся до думання, його розум перетворився на потужний струмінь. Проте Холмс був затиснений між вимогливістю та меркантильністю, що робило його присутність дещо нестерпною, але і хвилюючою. Він виробив у собі громадський голос і манеру триматись, а також спосіб формулювання думок і суджень, що дозволяло йому тримати під суворим контролем усе особисте та плотське. У разі потреби він умів бути бундючним і погрозливим. Генрі занадто добре знав свого друга, щоб йому піддатися, та, підбурений Вільямом, приділив чимало уваги Холмсовій діяльності в якості судді, що водночас справило на нього глибоке враження.

Від Вільяма він також дізнався про деякі аспекти Холмсового життя, котрими той ніколи не ділився з Генрі. Було схоже, що Холмс полюбляє вести легкі балачки про жінок зі старими друзями. Це трохи насмішило Вільяма, особливо, коли він дізнався, що у присутності Генрі їхній спільний товариш ніколи цього не робив. У компанії, також повідомляв Вільям, Холмс залюбки говорив про Громадянську війну, докладно оповідаючи присутнім про свої поранення.

— Наприкінці вечора,— писав Вільям,— Холмс стає схожим на свого батька — старого лікаря-автократа. Він сміється із власних, набридлих усім анекдотів і любить кожного, хто готовий їх слухати.

Вільяму мало вірилося, що за всі майже тридцять років знайомства з Генрі Холмс при жодній зустрічі не прохопився і словом про Громадянську війну.

— «Це тривало цілий день і продовжувалося вночі,— цитував Холмса Вільям.— Свист куль, заряджання рушниць, мертві й поранені лежать буквально скрізь». А ще, звісно, його рани. Він оповідає про свої рани навіть у товаристві жінок. Невідомо, як він від них не помер. Він же показував тобі свої рани, чи не так?

Генрі згадав, що ця розмова відбулась у Вільямовому кабінеті. Було видно, що Вільям насолоджується своїм тоном і тим, як вільно говорить із братом, що зазвичай дозволяв собі тільки з дружиною.

Генрі з почуттям удоволення пригадав, чим