Колм Тойбін - Майстер

вимовив ці слова з якимось дивним акторством, зробивши їх драматичними та гіркими, наче тоді Ховеллс уперше сказав правду.

Генрі був знайомий із Ховеллсом уже тридцять років і регулярно з ним листувався. Коли Ховеллс бував у Лондоні, то почувався тут як удома, поводився, як досвідчений мандрівник, джентльмен-космополіт. Тому Генрі дуже здивувало враження, що його привіз із Парижа Стерджес, ніби Ховеллс ніколи ніде не бував і, власне, не жив по-справжньому, а тепер уже й починати було не варто.

Генрі хотілося, щоб Лондон змусив його американських гостей висловитися подібно до того, як це зробив Ховеллс у Парижі. Хотілося, щоб перебування в ньому навіяло їм почуття благоговіння чи жалю за втраченим, чи, може, змусило цих людей трохи краще зрозуміти світ і їхнє в ньому місце. Але замість цього доводилося вислуховувати розмови про те, що в Сполучених Штатах також є вежі, що деякі з рідних виправних закладів виграють у розмірах, а може й у чомусь іще, порівняно з лондонським Тауером. На додачу, звучали зауваги типу тієї, що річка Чарльз має набагато ефектніший вигляд, аніж Темза.

І все ж таки, щороку, коли наставало літо, Генрі було цікаво побачити Лондон очима своїх гостей; він уявляв себе на їхньому місці, ніби вперше приїхав у це місто, як колись уявляв своє можливе життя, коли їздив до Італії чи на короткий час повертався до Сполучених Штатів. Нова вулиця чи навіть будівля, навіювала думки про те, ким би він міг стати, якби залишився в Бостоні, Римі чи Флоренції.

У дитинстві для них із Вільямом, а може й для Вілкі та Боба чи навіть Еліс, причини, що змушували родину переїжджати з Парижа до Булоні, а потім — із Булоні до Лондона чи з Європи повертатися до Сполучених Штатів, ніколи не були переконливими, їм видавалося, що змінювати міста та країни їх змушує виключно батькова невгамовність і екзальтація, про яку вони завжди знали, але якої ніколи так і не зрозуміли. Віднайдення гавані тільки для того, щоб по короткому часі знову бути вирваним із корінням, чи в’їхати, як це з ними часто траплялося, до поганого помешкання, не знаючи, як швидко батько знов оголосить, що вони звідти їдуть, змушувало Генрі постійно прагнути захисту та впорядкованості. Він не здатен був обмірковувати, чому родина переїжджає з Парижа до Булоні. Тоді йому було дванадцять або тринадцять. І, напевно, відбулась якась криза на фондовій біржі чи рента виявилася занадто високою, а може прийшов якийсь лист стосовно неочікувано низьких дивідендів.

Коли вони жили в Булоні, Генрі частенько ходив із батьком на пляж. Одного разу вони пішли на прогулянку спокійного безвітряного ранку, був самий початок літа, і широка смуга піску майже непомітно переходила в тихі морські простори. Вони сиділи у прибережній кав’ярні з великими чистими вікнами та притрушеною висівками підлогою, що чомусь викликало в Генрі асоціацію з цирковою ареною. Там було зовсім порожньо, якщо не рахувати одного старого пана, котрий колупався в зубах, страшенно скрививши обличчя, та ще одного, котрий умочав свої намащені маслом булочки в каву, а потім, і це викликало в Генрі абсолютне захоплення, ті булочки зникали десь посередині між пановим носом і підборіддям. Генрі не хотілося звідти йти, але батько бажав виконати свій щоденний променад пляжем, тож довелося облишити це захоплююче спостереження за звичаями французів споживати їжу.

Вони йшли пляжем, і батько, мабуть, щось говорив. Принаймні, зараз у пам’яті Генрі постав його образ із жестами, що мусили супроводжувати якусь промову, що стосувалася нової лекції, книги чи якихось нових ідей. Генрі подобалося слухати, як батько говорить, особливо, коли поблизу не було Вільяма.

Вони не заходили у воду і не наближалися занадто близько до прибою. Пригадується, ішли досить швидко. Може, навіть у батьковій руці була палиця. То була картина незатьмареного щастя. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, що так воно й було, що батько із сином невимушено спілкуються, прогулюючись булонським пляжем пізнього літнього ранку. Там іще купалася жінка, точніше, юнка, за якою з берега спостерігала старша пані. Купальниця була досить великою, може, навіть огрядною, але захищеною від стихії добре продуманим купальним костюмом. Вона впевнено пливла від берега, дозволяючи хвилям відкидати себе назад, а потім зупинилась і, дивлячись у море, почала плескати руками по воді. Спочатку, коли батько раптом зупинився і спрямував погляд до горизонту, щось там роздивляючись, Генрі її не помітив. Але потім батько продовжив прогулянку мовчки і якось неуважно, щоб за хвилину знову зупинитись і подивитися в море. От тоді Генрі й зауважив, що батько дивиться не на горизонт, а на купальницю. Він розглядав її пристрасно та зголодніло, а потім перевів очі на низькі дюни, прикидаючись, що вони цікавлять його так само.

Коли батько розвернувся і рушив у бік дому, Генрі помітив, що він був задиханим і мовчазним. Схотілося побігти вперед, аби залишити батька наодинці, та він знов озирнувся — лице пашіло й пішло плямами, а очі зробилися гострими та сердитими. Батько стояв на березі і тремтів, дивлячись на купальницю, котра стояла до нього спиною у своєму купальному костюмі, що прилип до тіла. Батько більше не робив спроб здаватися незворушним. Його погляд був умисним і цілеспрямованим, але ніхто цього не помітив. Молода жінка не оберталась, а її компаньйонка кудись відійшла. Генрі знав, що дуже важливо прикинутися, ніби нічого не відбувається, поза сумнівом було і те, що про це не можна нікому говорити чи навіть згадувати. Батько стояв непорушно й навряд чи усвідомлював синову присутність, але Генрі подумав, що батько все одно знає, що він — поруч, хоча це нарочито прискіпливе розглядання купальниці, чи що там воно було, змусило батька на якийсь час забути про сина. Зрештою, коли вони рушили додому, батько постійно оглядався з виглядом заскоченої та переможеної людини. А купальниця знову попливла в море.

ГЕНРІ ДУЖЕ ПОДОБАЛИСЯ м’які кольори пляжу поблизу містечка Рай, а також швидка зміна освітлення та сметанкові хмари, що пливли небом, наче в якихось справах. Тут він проводив літо вже кілька років поспіль, а цьогоріч, швидко йдучи пляжем, не переставав запитувати себе про те, чого хотів би тепер, і знаходячи тільки одну відповідь, що хоче лише спокійно працювати, щоб дні минали в тиші та спокої, бажав залишатися в цьому симпатичному маленькому будинку, де можна насолоджуватися м’яким літнім світлом. Перед від’їздом із Лондона він придбав собі велосипед, який тепер чекав на нього у провулку, що вів до пляжу.