Хорхе Луїс Борхес - Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

не переймався нічим, нічого не робив, а на нього зливою падали найкращі оцінки. І на шляху в політику його очікувало б те саме: кар’єра забезпечена, тільки плати. Чесне слово, все залагоджувалося лише у такий спосіб. Згадайте історію з шістьома тисячами песо, що ними Санджакомо відкупився від Доллі Сістер; згадайте гугнявого курдупеля, що начебто випадково трапився Рікардо в Монтевідео. Його був послав Командор. Докази? Курдупель навіть не намагався повернути оті свої п’ять тисяч золотом, позичених хлопцеві. Тоді — історія з романом. Ви самі нещодавно сказали, що в цій справі наставниками Рікардо були Рекена і Маріо Бонфанті. Рекена напередодні смерті Пуміти обмовився: сказав, що страшенно зайнятий, тому що Рікардо закінчує свій роман. Якщо бути зовсім точним, книженцією займався саме він, Рекена. А потім до цього доклався і Бонфанті, причому його вклад був таки нічогенький, він сам казав, — «завбільшки як страусяче яйце».

І ось ми наближаємося до сорок першого року. Рікардо весь час упевнений, що все, що робить, він робить за власним бажанням, як і кожен із нас, а насправді він є пішаком у чужій грі. Його заручили з Пумітою — дівчиною, поза всяким сумнівом, вельми достойною. Все йшло як по маслу, одначе раптом батько, який у своїй гордині вирішив, нібито він — пан чужої долі, зауважив, що й сам став іграшкою в руках фатуму. Його підвело здоров’я, відтак лікар Кастільйо озвучив вирок: жити Командорові залишилося не більше року.

Лікар може стверджувати що завгодно відносно назви хвороби, але я думаю, що його остаточно вбив спазм серця, як і Таволару[223]. Пісенька Санджакомо мала невдовзі урватися. Тож на нього в цей рік, який йому залишився, чекали останні радощі та всі можливі нещастя. Командор вирішив максимально прискорити свій прикінцевий танок. Однак під час вечері двадцять третього червня Пуміта натякнула, що розгадала його задум, хоча просто в очі вона, звісно, нічого не сказала. Адже розмова відбувалася зовсім не тет-а-тет. Вона почала говорити про біографів. Згадала якогось Хуареса[224], котрому спершу влаштовували суцільні перемоги, а потім із нього зробили найбільшого невдаху з-поміж смертних. Старий Санджакомо намагався перевести розмову в інше русло, але Пуміта раз по раз повторювала, що в житті окремих людей не буває нічого випадкового. В якусь мить вона згадала про зошит, в якому батько Рікардо вів свій щоденник; причому вона зробила це навмисно, даючи йому зрозуміти, що вона прочитала весь цей щоденник. Санджакомо, щоби переконатися, що вона не блефує, влаштував їй перевірку: заговорив про теракотову фігурку, що її він купив в одного росіянина і зберігав у себе в письмовому столі, у тій же шухляді, де лежав і щоденник. Він сказав, нібито це була пума, проте Пуміта, знаючи, що йдеться про змію, зрадила себе. Вона нишпорила в шухлядах із ревнощів: Пуміта шукала листи Рікардо. Листів не виявилося, був тільки зошит Командора. Вона уважно прочитала все, що там було написано, і дізналася про підступний план. Впродовж розмови того вечора вона зробила багато вкрай небезпечних помилок, а головне — заявила, що наступного дня хоче відверто поговорити з Рікардо. Старий, аби врятувати свій план, придуманий так досконало і з такою ненавистю, постановив убити Пуміту. Він підмішав отруту до ліків, які вона приймала перед сном. Ви ж пам’ятаєте, що Рікардо казав про її ліки на комоді. Пробратися до спальні було дуже просто. Двері з усіх кімнат вели на галерею зі статуями.

Нагадаю ще деякі подробиці цієї розмови. Дівчина попросила Рікардо відкласти публікацію роману на кілька років. Санджакомо це жодним чином не влаштовувало, він мріяв, щоб вийшла ця книжка, а відразу за нею — брошурка, розвінчуючи плагіат. Я думаю, що брошурку писав Англада, він сам говорив, що залишався там, бо нібито працював над історією кіно. І тут же обмовився, що будь-яка начитана людина помітить, що роман Рікардо повністю списаний.

Оскільки закон не дозволяв старому Санджакомо залишити Рікардо без спадку, Командор вирішив збанкрутувати. За частку, визначену для Рекени, він вирішив купити цінні папери, які не приносили значного прибутку, але зате були надійними. А частку Рікардо він вклав у підземну залізницю. Варто подивитися, який дохід від неї очікується, щоб зрозуміти, що це був украй ризикований вибір. До того ж Кроче мав рильце в пушку: він крав у Рікардо без крихти совісті, проте Командор його не чіпав, адже це додавало певності, що його син ніколи не отримає нічого з цих коштів.

Невдовзі з грошима стало сутужно. Бонфанті урізали його платню, баронесі відмовили у пожертвах до її фонду, Рікардо навіть довелося продати своїх поні для гри в поло.

Бідолашний, адже він ніколи ні в чому не знав нестатку! Шукаючи підтримки, він подався до баронеси, але та, лютуючи через його батька, сказала, що фліртувала і любилася з ним тільки тому, що їй за це платив Командор. Рікардо бачив, що в його долі все дуже помінялося, причому надзвичайно різко, але не розумів причини. Його стали мучити сумніви — і він пішов спочатку до Доллі Сістер, а потім — до Еванс; обидві зізналися, що якщо раніше і приймали його в себе, то тільки тому, що мали домовленість зі старим Санджакомо. Потім Рікардо відвідав вас. Ви сказали йому, що саме ви якраз і влаштовували зустрічі з цими жінками. Чи не так?

— Ну що ж! Кесарю — кесареве, — промимрив Монтенегро нудотним, як у судді, голосом, вдаючи, ніби позіхає. — Ви ж і самі чудово знаєте, що постановка подібних сердечних ententes[225] зробилася моєю другою натурою.

— Рікардо, занепокоєний відсутністю грошей, порозмовляв з Кроче, як наслідок — він з’ясував, що Командор збанкрутував навмисно.

Рікардо збентежило і смертельно принизило це відкриття: ціле його життя було відвертою фальшивкою, суцільним обманом. Це так, як коли б вам хтось сказав, що ви — зовсім інша людина. Рікардо був про себе вельми високої думки, а тепер він несподівано дізнався, що все його минуле, всі його здобутки — справа батькових рук, причому сам батько ні з того ні з сього перетворився на ворога і готував синові цілковитий крах. Відтак Рікардо вирішив, що жити далі йому не варто. Рікардо не пішов скаржитися, не сказав Командорові жодного слова докору, бо він і далі його любив, але написав листа, в якому прощався з усіма, причому батько мав зрозуміти також і прихований сенс послання. Ось яким був цей лист:

…Тепер усе змінилося, і буде змінюватися ще. Те, що зробив