Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

Розділ 6

Несподівано пролунав дверний дзвінок. Лісовий, увійшовши до квартири, одразу ж із занепокоєним виглядом звернувся до Михайлової.

-Де він?

-Он-до, на столі. Торт будеш?

Помічник слідчої взяв до рук листа і уважно перечитав його.

-Про цей торт тут йдеться?

-Так.

-І ви не боїтесь, що він отруйний?

-Ну, він же написав, що не мав злого задуму, залишаючи його. До того ж, схоже, я йому подобаюсь, тому позбавляти мене життя він не має наміру. Поки що.

-Ну, що ж, тоді не відмовлюсь від шматочка, тим паче, якщо він і справді свіжий.

Поставивши на вогонь чайник, Михайлова відрізала колезі трикутний шматок.

Прожувавши медові коржі, Михайло вирішив поцікавитись щодо подальшого плану дій.

-То що ви вирішили з приводу звільнення? Будете завтра виступати на телебаченні?

-Ага, вже біжу. Ще цього не вистачало. Я не збираюсь йти на повідку у якогось психопата з комплексом меншовартості, який компенсує це, уявивши себе Богом, щоб потішити власне его. Якби я виконувала все, що мені кажуть місцеві божевільні, то вже давно опустилася б до їхнього рівня.

-Просто проігноруєте?

-Сергій Іванович зранку надішле машину з Клинським і Вадовським до мого будинку. Якщо він тут з’явиться – вони його одразу ж візьмуть. До того ж, у мене з’явилась ідея, як його впіймати.

-Справді? – Михайло від цікавості мало не вдавився частуванням.

-Так. Підполковник Найда підказав, що можна зробити, щоб запроторити його за ґрати. Тому скоро він буде в наших руках. Але про це потім. Завтра вранці нам треба буде з’їздити в Дачне – до будинку пана Гриценка. Мені здається, що під час обшуку ми знайдемо дещо цікаве, про що він змовчав на допиті.

Чайник вже закипів, і колеги почали пити чай, частуючи кондитерським виробом, що люб’язно подарував Остапов.

 

Вранці, вийшовши з під’їзду, Михайлова привітала оперативників, які чергували в дворі, і запитала, чи не потрібно їм щось принести.

-Ні-ні, дякуємо. Ми не знаємо, скільки ще будемо тут сидіти. Можливо, Сергій Іванович невдовзі надішле до нас заміну.

-Як скажете. Тоді до зустрічі.

Кіра сіла до свого автомобіля та покинула двір.

Поліцейські, після години спостереження, помітили дивний дим в кінці двору. Придивившись, вони побачили, що над баком для сміття палає вогонь. Викликавши пожежників, Клинський зрозумів, що до їхнього приїзду полум’я може перекинутись на припарковані поруч автівки, тому схопивши автомобільний вогнегасник, поліцейські кинулись до вогнища. На щастя, в дворі був облаштований пожежний щит, тож Вадовський швидко набрав відро піску і разом з іншим оперативником почав гасити вже серйозно палаюче полум’я.

Тим часом фігура в чорній куртці та медичній масці непомітно прокралась до під’їзду. Озирнувшись і глянувши вгору на сходову клітку, чоловік піднявся на другий поверх і, вмостившись на коліно, почав підбирати відмичку до дверного замка. Знявши маску, що незручно сиділа на бороді, Остапов неквапливо вовтузився в замковій щілині, тому не почув кроків Лісового, який підійшов ззаду.

-Руки! – скомандував той, демонстративно клацнувши запобіжником.

Микола, що стояв на одному коліні, покірно підняв руки вгору, все ще стоячи спиною до поліцейського.

-Не чекав? Так? – із переможним виглядом зловтішно запитав Михайло, після чого завів йому руки за спину та надів кайданки.

Знизу почувся тупіт колег, що бігли на підмогу, на чолі з Кірою.

-Ну що, дорогий мій? Що ти приніс мені цього разу?

Назиат лише мовчки посміхнувся їй в обличчя. Поліцейські повели його до виходу, де їх вже чекав Сергій Іванович, підполковник Найда та ще двоє людей разом із ним.

-Вітаю, пане підполковнику, – несподівано промовив затриманий. – А ви, як завжди, виконуєте свою роботу чужими руками?

-Дякую, хлопці. Далі ми самі, – раптом двоє СБУшників взяли Остапова під руки й повели до автомобіля.

-Зачекайте, а куди ви його ведете? – розгублено запитала Михайлова.

-Далі розслідуванням його злочинів, за дорученням прокурора, займатимемось ми, – сухо відповів чоловік в спортивному костюмі.

-Це ще з якої причини? Ми його затримали. Це наш затриманий! – щиро обурилась слідча.

-Кіро! – спробував заспокоїти її керівник відділу.

-Сергію Івановичу! З якого дива вони забирають нашого злочинця? – підвищивши голос, вигукнула вона.

-А чому це він ваш? – погляд зазвичай спокійного й добродушного підполковника буквально пропалював поліцейську. – Яку статтю «вашого» кодексу він порушив? Він скоїв злочини, спрямовані проти національної безпеки України. А це, до вашого відома, вже наша юрисдикція. Чи ви володієте інформацією про те, що він безпосередньо причетний хоча б до одного вбивства? Або отруєння? Ні? Отже, пан Остапов – це наш підозрюваний, а наслідки його діяльності, якщо вони не підпадають під наш профіль – це вже ваша робота.

Михайлова тільки зараз усвідомила, що вся ця робота була марною. Вчорашня вистава, яку вони з Лісовим розіграли перед мікрофоном, захованим за картиною, їхня розповідь про те, що нібито сьогодні вони їдуть до Дачного – все це було частиною плану не менш хитрого, ніж Остапов, Найди, який керувався виключно професійними інтересами. А Михайлова в цій справі була лише приманкою. Вона повинна була запідозрити недобре ще тоді, коли він скерував їх до тієї квартири, з якої згодом швидка забрала господарку з серцевим нападом. Адже тоді вся відповідальність лягла на неї, а співробітник СБУ залишився ні при чому. І тепер «контора» використала її як наживку, щоб зловити порушника спокою, на якого вони вже давно полювали. Від усвідомлення цього у слідчої знову розболілася голова.

Пожежники загасили полум’я на іншому кінці двору, а «воронок» із паном Остаповим всередині зник у невідомому напрямку.

-Ну, принаймні злочинця спіймали, і над ним тепер відбудеться суд, – спробував заспокоїти Кіру Сергій Іванович.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍